Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Сутінкове полумя. Частина перша Записки. Розділ 3


Категория: Повести


Я закричав, закричав з такою силою, що затрусилось на шафі скло. Розплющив очі. Навколо липка темрява, серце калатає і легені працюють наче міхи в коваля.

Страх, страх. Я знову з ним скований і на цей раз сильніше. Я задихаюсь і кидаюсь в ліжку, як риба викинута на пісок. Очі більшають, а кисню все менше, а воно все ближче, я відчуваю йог подих смерті та відчаю, ближче до пекла, ближче до смерті, ближче до нього...

Простягаю ледве руку, немов вона важить 200 кілограм а може і більше, напружую м'язи, я червонію, а повітря все меншає в легенях в кімнаті. Творю перед собою хрест. НІЧОГО.

ЯК!!!!!

Я задихаюсь, потопаю у власному потові, у власному тілі. Стеля все зменшується в розмірах і падає на мене в повільному танці смерті. Я танцюю танго і темрява великими зміями виповзає з під підлоги, я бачу чорноту, що як дим просочується в середину кімнати із - “ока сатани” - підвалу. Я знову хрещусь, та лише жовті очі перед обличчям.

Малюю хрест!!! ще, ще!!! ще!!! Аж поки рука за мертво не падає в темряву...

Воно зникло... але чи на довго?

Ранком вирішив не проводити утреню, я боявся виходити із своєї кімнати...можливо десь там заховалось воно...

-         можна до вас?

-         Звісно — тоді воно не підійде...

-         а чому утрені не було?

-         А ви звідки знаєте? Ніхто ж так і не прийшов?

-         Я все знаю, не бійся прийдуть...

-         а Вас я вже давно в церкві не бачу?

-         Я прийшов тебе запросити на вечерю до мене, там будуть деякі сусіди, будемо філософствувати. - і дід вийшов з церкви, залишивши стоячого на колінах священика перед алтарем...

Майже вже нікого не було на дворі, лише пси по-гавкували на мороз. Зима все більше входила в права, холодно...

-         за ходіть, ми вас чекали, чайку попити з млинцями.

-         Дякую.

В діда Никофора більше зібралось людей ніж в церкві. Чим він оце їх притягує до себе невже млинцями? А млинці і справді були смачними. Десь далеко завили вовки і вітер подеколи кидав снігом у вікна...

-         ви вірите в Бога? - запитав товстенький чоловік біля 50 років.

-         Я ж священик пане?

-         Опанас.

-         Пане Опанасе, як би я не вірив то б ним не був.

-         Ну, світ так побудований що не всі є тим ким хочуть бути.

-         Це буває та не в моєму випадку.

-         Ще чаю? - запитав мене Никофор

-         дякую, не відмовлюсь, він у вас просто чудовий.

-         З бузини — наливаючи в чашку жовтий напій промовив дід - а як ваша релігія відноситься до ідеї Єдиного Бога, показаного для різних людей через різні культи і релігії?

-         Як до людей яким потрібно допомогти в пошуках істини.

-         А якщо вони цього не потребують?

-         Показати їм правду?

-         А що для вас правда то для других може бути неправда — заговорив попиваючи чай Опанас.

-         Правда завжди є правдою, навіть тоді коли приносить біль. - беручи млинця до рук промовив пастор — а до речі як ви пане Опанасе ставитись до таких релігій? Я ваш ще не бачив у церкві.

-         Я вороже настроєний до представників різних релігій і їх течій, які використовують віру людей для свого збагачення або інших особистих цілей. Але зовсім не до самої релігії. Якщо узяти для прикладу християнство, то варто пригадати як за часів хрещення Русі, під благословенням попів візантійських, були убиті безліч волхвів, спалено багатьох цілителів, травників, і так далі за теревенив Опанас, поглинаючи при цьому велику кількість млинців - Христос учив зовсім не цьому, але прикриваючись Біблією, творяться украй ганебні справи.

-         Вибір віри це справа особиста і я не маю права кого засуджувати, але діла деяких послідовників релігії кидає тінь на саму релігію. - п'ючи чай заговорив священик — при цьому не можна казати що релігія погана.

-         всі люди добрі за природою... - додав Никофор - шкідливі тільки дурощі в їх головах

-         не згоден. Зовсім не всі добрі. - замотав головою худенький дідок - Багато хто отримує задоволення, обходячись з ближніми по злому.

-         сумнівне твердження, хоча можливо все так і виглядає... але видимість ілюзорна! - заговорив дід Никофор йдучи за новою тацою з млинцями - по дійсній природі людської Душі всі люди добрі... всі душі складаються зі Світла, Любові і Добра... Душа - це Сонячний Ангел, що є джерелом цих початкових Променів. Душа є у кожної людини. - він сів і перевів подих — старію, а в тіні діють закони Егоїзму замість законів Любові, але це не міняє суті Душі - вона світла і добра... просто людині необхідно пройти тривалий шлях прояснення, щоб Світло Душі змогло проникати зсередини на поверхню матеріального життя...

-         вся суть духовності, прояснення і розвитку людини полягає в цьому... - додав до слів діда пастор.

-         Христос бачить в кожній людині Христа, Будда бачить в кожній людині Будду, а Добра людина бачить в кожній людині Добру людину. - закінчив свою промову Никофор.

-         Говорив вже так один. - прорік Опанас — а в результаті з його ім'ям на вустах палили тисячі чоловік просто тому що вони здавалися не такими як всі. Інші тисячі гинули від мечів хрестоносців..

-         У цьому і є різниця. - заговорив худенький дідок до Никофора, наче і не чув слів Опанаса - Ти говориш, у людини є душа, я говорю я і є душа. Я не ділю себе на тіло і душу, я Є. І тим більше не винитиму духів в не добрості. Тіло мені дала Матір, душу Боги, а всі свої вчинки я зробив сам. І ніхто окрім мене за них не відповідає...

-         я і не говорив, що я не є Душа... - пробубнявив Никофор.

-         Душа,  а Дух? -  заговорив священик, немов підмога Никофору. -  Дух вище душі – це наше вище Я, таке, що складається зі Світла, Добра і Любові... це Христос в нас, Син Отця небесного...

-         а з чого ти взяв, що Христос, це Світло, Добро, Любов? - запитав товстячок. - Добро? Тобі нагадати десять страт єгипетських? Гинули всі. Світовий потоп? Загинули всі. Іуду? Він учить прощати, а сам посилає на смерть. це Бог який не може контролювати своїх дітей, він віддає перевагу всіх убити і почати з нового листа. Любов? Він віддає перевагу любові до себе, ніж до матері, до коханої, до дітей. Він Бог ревнощів. Він ревнує і заздрить. Він вимагав від свого служителя принести сина в жертву... Він прирік наших волхвів на смерть і зрадив своїх. Я добре знаю Біблію. І я можу привести безліч цитат, ганебних Його...

-         Я є Світло миру...  - заговорив священик лукаво поглядаючи на Никофора, що продовжував мовчати - це відомі слова Христа. Чи добрий Христос? мабуть дивлячись до кого, адже лаяв він священиків і фарисеїв іудейських за збочення законів Божих... не хвалив... навіть перевертав столи з товаром, яким торгували в храмі, але бити нікого не закликав, більш того, учив прощати... чому прощати? тому що бачив Він в кожному своє віддзеркалення - Христа в кожному серці... нехай навіть сплячого, але такого ж прекрасного, люблячого і улюбленого брата в Христу... БРАТА бачив! тому і учив - ударив тебе брат по одній щоці - підстав іншу... не шукай бійки з братом, шукай миру, шукай розуміння, прощай йому неусвідомлене зло... не ворогові підстав щоку... а братові. Чи Любов Христос? А помираючи на хресті про що думав? Про свою маму, про те хто тепер буде про неї піклуватись, і хто казав - “хай кине той хто без гріха”. він вчив сіяти Добро, дарувати Любов, нести Світло миру...

А церква зберігає ці зернини, вона, символізує дійсне християнство, і лише в любові, братерській і разом ми можемо казати  - вірю, люблю і ця віра живе в моєму серці терновим вінком і сльозами Богородиці...

-         Я висловлю свій погляд на християнство — заговорив знову худий дідок - в першу чергу, на мою думку, Ісус був саме людиною, хорошою людиною, Але Бог-Отець - це кривава, зла, страшна істота. Він багато в чому схожий на розпещену дитину якій все можна. І він нічого не робить хорошого, а якщо і робить - те тільки як йому захочеться і як він це розуміє. Як приклад - його власний "син" - Ісус пішов на страту за людство, щоб людству жилося краще. А Бог НІЧОГО не змінив, тільки поглумився і воскресив "синочка". Подивимося далі. Ситуація з Люцифером, що Несе Світло. Він всього лише захотів стати РІВНИМ Богові, за що той його скинув, і так далі і тому подібне Вивід — дідок підняв свою суху руку і лише тепер священик побачив що він сліпий - Бог дуже ревнивий і самолюбний, і не хоче щоб хтось міг стати, повторюся, не те що вище за нього, а РІВНИМ йому. То де ж ця "свобода" яку Бог дає? Коли у людини немає по суті свободи стати рівним йому?

-         "Раб божий", "молитися"  - встряв в розмову товстун - і так далі Богові не потрібні віруючі, йому потрібне стадо рабів. А "рай" - це всього лише вічне, світле рабство, золота клітка...

-         якщо така мудра людина, як Христос, поклоняється Небесному Отцеві і називає Його джерелом всіх благ на Землі і в Небі, то чи не варто нам прислухатися до цих слів?  - продовжував дискутувати пастор - вже у кого-кого, а у Христа більше розуміння дійсної природи Всесвіту, що він неодноразово демонстрував, творить дива і зцілення, а особливо, вимовляючи нагорну проповідь. чи варто поспішати судити Того, про Кого ми нічого не знаємо, міряючи людськими мірками? що здається благом смертній людині, не завжди є благом для його дійсної безсмертної Душі... те що виглядає жорстокістю на Землі, може виявитися порятунком з погляду інших вимірювань... тому не варто судити примітивно...

-         Ви намагайтеся довести хто кращий, кішка або собака. У будь-якій релігії є плюси і мінуси.  - заговорив Никофор - Також, як є і пророки, і люди що викривляють релігію. Ви обидва намагаєтеся довести, що саме ваша віра-істинна. Релігію придумали люди, а віра вона просто була. Якщо людина світла, живе по законам всесвіту і совісті, то зовсім не важливо якої він релігії. Світлу людину завжди видно...

на цьому і закінчився вечір...

Я довго стояв перед церквою і дивися на місяць, десь там в небі за нами спостерігають, можливо і оберігають...

я відчув щось холодне за спиною, там нікого...

зайшов до кімнати, помолився і взяв до рук

Біблію...

Можливо десь там в кутку біля стіни де темрява сповзла на підлогу заховалось воно. Знову беру почитати щоденник.

 

Я смерти больше не боюсь

тебе в молчании здаюсь

и утону душой я в море ада

душа на что? А месть отрада

я не боюсь, о горе мне, о горе

пусть станет мне могилой море

море серы и огня

мертвец и так ведь я

 

 -тихая ночь

на землю опустилась

а дальше я не помню

чтоб я сдох — улыбаясь, пропел Николай, а под конец залился смехом, горьким смехом...

-         да, старею, старею — печально Николай произнес.

Он сидел в той самой комнате, на том самом стуле, и на стене было то же самое окно, с тем же самим стеклом, но уже не чистим, и не было уже так хорошо видно сквозь него ночное небо...

он сидел за столом, подперев рукой свою голову, и смотрел на листки, исписанные красными чернилами.

-      Степан — это высший сорт — поднося бумажку к пламеню свечи, заговорил Николай — студент духовной семинарии, когда-то.

Бросив его на стол, он начал искать другой...

-      а это что? - всматриваясь в очередной листок, продолжал говорить хозяин — да это Васька пьяница, ну это дрянь, а это? Любовница попа Владислава, красавица, а тут и сам Владислав. - Радостно произнес Николай, беря в руки еще одну бумажку, долго на него смотрел, а потом, закрыв глаза, произнес — гадость. Гадость! Гадость!

С его глаз упала жидкая слеза, смахнув ее с лица, он продолжил раздвигать свои души.

-      ну, здесь еще: Юрий, Иван, Петро, украинец Лывко, Пирожков, татар Курдак, цыган на прозвище — Черный, адвокат польский Правдов, Немац Адольф, ну и ну — произнес деловито Николай, всматриваясь в листок — прошу же разборчиво писать! Ибрам, или Исак не разобрать, да нечего, это уже сатаны проблемы.

-      Надоело! Как мне все это уже надоело! - и начал рвать на куски все эти бумажки и разбрасывать по всей комнате — конец, конец, конец! Я Сказал КОНЕЦ!!!

вне себя от ярости, радости кричал торговец душами. Но куски сбегались снова на стол, где становились вновь расписками. Но Николай не унывал и снова их рвал на части и кричал — Конец! Конец! Конец!

Так бедняга и уснул за столом...

Розділ 4.

Почався новий день маленьким промінчиками у моєму вікні. Треба було вийти, починати проводити недільну літургію…

-        Благослови, владико. – це мав говорити диякон, та його у мене не було.

В церкві було пасмурно і холодно, видно було сліди інію на стінах, хоч так хотілось вже весни, та вона так помаленьку приходила до людей, що думаєш що її просто немає, втрачаєш віру і потім не помічаєш що прийшла весна, прийшла непомітною кривенькою качечкою, з якої ти зварив суп…

- Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. – віра у високе, віра в те що смерть це не кінець - Амінь.

- Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі. – для кого я це роблю? Нікого ж немає, а може сам до себе? -  Царю небесний, утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш…..

…. прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.

Вітер вдарився у вікно маленькою пташкою, яка заплакала  дитячим голосом і впала додолу…

- Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас  - помилуй, помилуй, помилуй…

- Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Пресвята Тройце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, посіти і зціли немочі наші, імени твого ради.

Завили пси, жалісно, із нотами страху в голосі, їм із лісу підвивали вовки, пташка, пси, вовки – акорди смерті залітали через тонкі стіни церкви до вух священика…

- Господи, помилуй -  починається - О Боже!!!!  Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого.

Тихо постукали в двері…

- Бо Твоє єсть царство, і сила, - знову почувся стук - і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Тихі звуки немов хтось крадеться за спиною, ні, не можна, не дивись, головне не дивитись - Помилуй нас, Господи, помилуй нас; бо, ніякого одвіту не знаючи, оцю Тобі молитву як Владикові ми, грішні, приносимо – не дивитись - Помилуй нас.

Стук, тепер наче не в двері стукали а в саме серце, щось в середі стиснулось, від болю, власного безсилля…

-        Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.

Щось поряд, занадто поряд, на шиї відчувається подих, подих холодний і чужий…

-  Господи, Господи, Господи, Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми уповали, не прогнівайся дуже на нас, ні не пом’яни беззаконь наших, але зглянься й нині як милосердний і ізбав нас від ворогів наших, - по ногах до голови почало щось холодне і слизьке повзти, -  бо Ти єси Бог наш, а ми – до вуха торкнулось щось, щось, подібне на язик – люди твої, всі – воно облизувало вухо, лоскотало своїм кінцем  – діла рук твоїх, - покусувало за кінчик вуха - і ім’я Твоє призиваємо.

А гадина, мабуть що гадина, а може, навіть не смій думати вже піднялось до тулуба. - І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Стук в двері, тепер далекий, аж занадто далекий

-  Милосердя двері відкрий нам, благословенна Богородице, щоб, - під рясу із заді хтось запустив тонкі пальці, вони повзли по тілу, немов наелектризовані - надіючися на Тебе, - я священик, мені це не можна, очі від страху закрились, а хтось сильно стиснув його пеніс -  ми не погибнули, - ще сильніше - але щоб ізбавились тобою від бід. Ти бо єси спасіння роду християнського.

Руки почали рухатись в так до його слів. Все важче і важче стає себе контролювати, слова, поодинокі вириваються із рота, а насолода грішними думками заповзла до серця…

- Пречистому образові Твоєму поклоняємося, благий, просячи прощення прогрішень наших, Христе Божеееееееееее, о, о – тіло пройняла хвиля чогось невідомого, голодного - бо волею благовооолив єси плоттю зійти на хрест, о ні!!! – він почервонів, а хтось цілував його в шию, і гладив ніжно його геніталії, щоб ізбавити тих, що їх створив єси, єси – рот що цілував шию спустився нижче і ііі - від неволі ворожої. Тому благодарственно кличемо Тобі – і він відчув як увійшов до рота - Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ.

Світ став теплим і наповненим насолодою, чужий рот і язик дарували плоті Рай забираючи собі дух, плоті Рай а Духу Пекло…

А час йшов, а слова переплітались в дивний каскад, карнавал образів, відчуттів, липких виділень що так проймали його тіло…

- Милосердя єси джерело…

- Господи, пошли руку … Бо твоя єсть сила на віки віків. Амінь.

Стукіт у двері, та все тіло горіло під руками невідомого…

Увійду в дім твій, - і губи засмоктали його член, глибоко, глибоко, і так солодко та ніжно… - поклонюся до храму святого твого .... Господи, настав мене ... Суди… бо пре… Тебе, Господи. І нехай возвеселяться всі, що уповають … вовік

Боже, милостивий будь мені, грішному. - зі сльозами на очах…

«солодкий біль стікає по руках
і погляд онімілий і старий
складає душі рівно і по швах.
чому мій голос знов німий?

чому слова по зрадницьки мовчать
і наче голуби холодно-сірі в небосхилі
спадають в темряву зітхань
як ті солені і самотні хвилі...

та мало слів, думок, зітхань.»[1]

 

- Благословен Бог, що перепоясує мене – тіло вже не витримує - і на висотах ставить мене.

Стукіт…

Двері відкриваються і…

Все, тіло падає зів'ялим букетом спаплюжених конвалій, пластмасовим, не природнім…

Двері скрипіли підвішені на петлях, їх ніжно погойдував вітер, і тиха музика лунала в церкві, немов хтось грав на сопілці, чи то флейті. А посеред зали лежав блідий священик…

Снова ночь и снова холодная комната. Николай  был после вчерашней ночи словно сам не свой. Он бродил по комнате наталкивался на китайские вазы, которые с размаху ногой разбивал на мелкие части.

Подняв высоко руку, он вдруг закричал:

- если я не могу уделать конец, то конец сам ко мне придет – и рука опустилась.

И в тот же миг комнату разразил гром, и огонь заплясал в дикой пляске, пожирая все, на свеем пути. Пламя высоко вздымалось и жадно лизало стены, дюйм за дюймом, оно пожирало дерево, с которого был построен дом. Языки огня нежно обняли ноги Николая, и поползло золотистым змеем по его телу все выше и выше. Уже волосы на голове загорелись, а он стоял и смотрел потухшими глазами в темноту, которую озаряли языки адского огня.

- нет! –резко промолвил Николай, и огонь замер, затрепетал, словно лист осины на ветру, и как человек прислушался к голосу – еще не конец…

Огонь приуныл и просто исчез, оставляя комнату, как и прежде не тронутую пламенем. Только остались отблески адского пламени в глазах Николая.

Он еще долго стоял посреди чуждой ему комнаты, а потом сел за стол и начал писать черными чернилами буквы, слова…

« - я, Мыколай Орех…»



[1]             Глеб Р. « вмира..»

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 2134 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru