Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: 1 Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 21
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Сутінкове полумя. Частина перша Записки. Розділ 5-6


Категория: Повести


Розділ 5.

Сполоснув обличчя холодною, вона скапувала в алюмінієвий тазик. Кап, кап. Можливо десь там заховалось воно…

Вирішив трохи пройтись селом. Сніг де не де прикривав зелену траву та опале листя. Вулиця промерзла і було чути, як під ногами тріскала водяна плівка. Повітря було холодне і наповнене свіжістю, аж приємно були вдихати таку чистоту. Так і виникало бажання просто йти, йти, йти…

Забувались навіть нічні кошмари, а їх було важко забути.

-        Слава Ісусу.

-        Слава навіки.

Він вийшов на дерев'яний міст і зупинився, вдивляючись як поміж шматків льоду тече тоненькими цівками вода. А вода текла тихо, текла переливаючись кришталевим сяйвом і чистотою. Ніжний звук наповнював тихим спокоєм його спраглу душу.

Весняні паростки пробивались скрізь розіпрілий уже сірий сніг. Сонце виблискувало мідним диском між шматками синього полотна, а поміж горами було розкидано по долині річки поселення.

Великі гори були закутані снігом і сосновими пралісами, рідко виблискували скали і поодинокі дуби.

Все ближче до села ліс рідшав і переходив в сади, або поля.

Сонце вже схилилось до заходу, коли він вийшов із ліса. Дахи на будинках скрипіли від мокрого снігу і було чути, як він сповзав на землю.

Струмки талої води текли по розкислих ґрунтових дорогах. Прохолода висіла в повітрі неприкритою дівою, наповненою ароматами весни та недоторканості.

Село було розкинуте по рівнинах і в очах миготіло від кількості та не однаковості садиб. Ноги провалювались і плутались в грязюці і зграї воронів та круків кричали розсікаючи небо чорними крилами…

Священик замотав головою і все пропало…

Що то було за видіння? Що?

Помахавши головою священик продовжив свій шлях зимовим селом…

Скоро я буду думати, як Микола і знову темрява, вічні думки і вічні погляди. Постулати і поняття. Продавець душі. Він продавав душі… він продавав Сатані…

Я Мыколай Орех, перечеркнул и написал Горих. Народился на Малороссии в селе Н., когда мне было четыре лет, умерла моя мать. Умерла беременная моим братом или сестрой. Ей давно уже нужно было рожать, но в нас небыли денег, чтоб отвести ее к врачу, а повитухи только разводили руками. И так вышло, что я остался одинок и пан Михаил взял меня к себе казачком. Я до 10 лет служил пану. Потом он отдал, меня, учится в церковь, где дьяк, очень злой пьяница, был меня и нечего не учил. Я сам выучился писать и читать псалтырь. В 13 лет я знал наизусть все псалмы, а в 15 уже и целое святое письмо.

Отец Федор, настоятель мужского монастыря архангела Михаила просил пана, чтоб тот отдал меня им, но пан не согласился и отдал меня учиться в Киево-Могилянский коллегиум[1]. Там я познакомился с красивейшей девушкой в мире – Наталкою…

Запел петух, и  Николай задул свечу и уснул в кресле, которое стояло в той же комнате. Пиль покрывала толстым ковром полки и книги, постель, стены, окна и пол. Все здесь показывало на то, что здесь никто давно уже не живет. Еще раз запел петух, и солнце озарило грязный свет, прогоняя сумерки и теплый мрак. Все пробудились  - Гед-то залаяла собака, а там дальше конь заржал, постукивая копытом по полу. Только Николай крепко спал, вздрагивая, каждые пять минут, словно  сон за эти пять минут кончался и вновь начинался с самого начала…

 

Священик вийшов в ночі на двір і сів на сходи, була ясна зимова ніч. Місяць виблискував на чорному небі і зорі, немов маленькі світлячки повзали по чистому небові. Тихий вітерець погойдував гілки старого саду що прислонився до лівої сторони храму. Морозець дихав в обличчя, як приємно.

А в голові думки, спогади із власного життя. Обережно запалив сірника і прикурив цигарку. Нікотиновий дим лоскоче легені, наповнює наснагою тіло, ілюзія віри…

А перед очима образи та сіре листя що тихо падало на мокру поверхню землі. Наче пір'я стареньких курей, воно збивалось в купки, намокало, вбираючи в себе полудневу пилюку. Каплі збігали по стріхах будинків, дерев, гілок, каменів і брудними повіями неслись по тротуару німого міста. Вітер дмухав в очеретяну сопілку, кому ти співаєш лелеко? Дивний лелеко…

Коричнево бліді стежки на вицвілому газоні, обнімали, цілували своїми слинявими вустами ноги пішоходів. Зелені клапті хвойних дерев боролись з пост осінньою блідістю.

Як це було давно,  тепер навколо порожнеча, навколо зима людських почуттів, зима віри, зима життя та самотності…

 

Ріже душу самотність ножем

Холодним, довічним, чужим

Спалахує біль та образ вогнем

Закрити повіки, вуста глиняним…

 

Розділ 6.

Ранок. Закипіла вода в чайнику. Наливши кип’ятку до чашки священик почав шукати каву, а знайшов горілку…

Вона стояла поміж сиропами та маринованим огірка що приніс Никофор, але він добре пам’ятав що горілки там не було, не міг дід таке принести, сам бо не вживає. Щось боролось у священика в середині, як то кажуть в кожного є демони. Закрив дверці, вони закрились поскрипувавши, наче говорили – ще відкриєш. Знайшовши чай пастор відійшов від шафи що посміхалась своїми принадами з трояндою в руках, з крилами вічної благодаті та волі. Пакетик впав в чашку, він занурився під тиху музику скрипки, коли пакетик знову з’явився на поверхні води то вона стала коричневою… а може жовтою, як пекельні троянди що проросли на голгофі, де пролилась Божа кров…помішавши цукор в чашці ложкою священик сів перед вікном і заплакав.

Йому було так важко, боляче, самотньо. Кричати посеред порожнечі так важко. Для чого він живе якщо він нікому не потрібний, непотрібний. Не ті слова, не та поведінка і хрест занадто важкий. Очі печуть від невиспаних ночей і сни чорними павуками заповзають на вікна душі. О, Боже!!! Де ти!...

Давно його не бачили таким, а може більше і не побачать.

Ніж в руках і життя в руці, так голосно стукає серце в долонях і тиха музика сонних птахів, що не зрозуміли, не впізнали прихід зими…

-        не треба…

-        ти хто – запитав пастор незнайомця. – ангел?

-        Ні…

-        Ні – повторив посміхаючись пастор – щось ти тоді за рано.

-        Добре що не запізно. – не знайомець забрав з рук священика ножа. – так краще.

-        А я думав ти якраз цього від мене і бажав – вдивляючись за вікно промовив пастор.

-        В тебе є ім’я?

-        В мене?

-        Так в тебе.

-        Тимофій. А тебе?

-        Святий Тимофій, Тимофій Ефеський, Святий Тиміш, Святий Тимош.

-        Це твоє ім’я?

-        Ні, це твоє – Тимофій найвідданіший учень апостола Павла, один з 70 учнів, що займав до самої своєї смерті єпископську кафедру в Ефесі. Ще один СвятошаТимотей Символьський. Монах монастиря поблизу гори Олімп. Він був італієць що поставив собі що ніколи не погляне на жіноче лице і прикинь він таки не подивився і навіть дожив до старості, а ти тут граєшся із ножем, бажаєш віддати свою безцінну душу Сатані. Ніколи я вас не розумів.

-        Хто ти? – дивлячись в обличчя не знайомцю знову повторив своє запитання отець Тимофій.

-        Я, це я, навіщо тобі більше знати. Ти думаєш що я Сатана? Добре я буду Сатаною, чи Янголом посланцем Божим. Великої різниці в цьому не буде бо всі ми творіння Божі. Сторони однієї медальки.

-        Ти кажеш різниці немає?

-        А що є? дивись чим ти відрізняєшся від інших? Ти ж священик, ти Божий глас на землі, ти маєш право прощати та відпускати гріхи, а сам що робиш? Вб’єш свою душу, руйнуєш тіло що тобі не належить.

-        Ти мене Демоне будеш вчити що я маю робити і як поводитись?

-        Якщо сам не можеш то хто винуватий?

-        Згинь! Згинь! Згинь!!! – замахавши перед собою руками пастор закричав – нечисть!!

-        Дивний ти, - посміхнувся не знайомець – тихо! Все!

-        Так…

-        Ти п’яний! Це раз, два ти сам намагався віддати мені свою душу а тепер репетуєш немов дитина…

-        Все-таки ти Сатана.

-        Це твоє право, для мене все рівно ким і як ти мене називаєш. Послухай що я тобі розповім, одного разу, я бачу що біля тину хтось сидить, підхожу ближче і заглядаю в очі і бачу слова – Сиджу біля тину і дивлюсь сліпими очима на дорогу, а час немов журавлі відлетів у теплі краї. За все треба платити і я заплатив.

          Чому дідику ти сліпий?

          Не знаю внучко.

Та я знав, я багато тоді знав та мовчав.

          Колись давно, ще коли у нас на тополі жили лелеки, прийшов до нас сивий дідок.

          Такий сивий, як і ти?

          Такий, а може іще більш сідий. Ото він сів на поріг і мовчить. «Може уйку ви голодні, чи може води вам дати?», « Проси, що хочеш, все дам», а потім він пішов.

          І що ви попросили?

          Тебе – маленьку красуню.

Де ти тепер, моє янголятко? Не знаю. Ти виросла, як, і всі діточки, і забула за дідика, а я сиджу під тином геть-геть сідий, і сліпий з простягнутою рукою…

          Дідику, а чому на небі так багато зірок?

          То сонечко янголи на небі запалюють в ночі вогнища, щоб тобі не було страшно.

          Дідику, дідику, а, як виглядають янголи?

          Вони дуже красиві, білосніжні немов лебединий пух і світло від них відходить немов від сонця.

          Дідику, я коли виросту то закохаю в себе янгола і він на мені одружиться.

          Янголам не можна одружуватись.

          А чому не можна?

          Бо тоді вони не зможуть більше літати, втратять своє світло, і будуть сумувати за синім небом, і хмарками.

          А я так буду його любити, що він не захоче сумувати.

          Маленька ти ще – посміхнувся дідусь.

А де тепер ти? Чи знайшла ти свого янгола? Мало тепер людей готові поділитись із ближнім. Та на хліб вистачає. Колись, коли я ще бачив, я любив сісти на поріг, посадити твою мамку на коліна і читати біблію, а вишня своїм буйством квітів зазирала нам у вічі. А тепер сиджу і вітер перебирає моє сиве волосся. Порепані немов дубова кора долоні відкрити наче двері на церкві… просять чекають співчуття та дістають лише холодний метал. Навіщо мені метал який не зігріває? Який віддає жовчом та жадобою? Він сам залишився, як і Христос коли йог вели до Пілата. Бабка померла, внучка полетіла, а він і досі, до тепер пливе, просить крихту життя, крихти, щоб жити.

          Ку - ку - ку!

          Кому куєш ти сиза зозулько? – запитав дідусь. – Може мені?

Та зозуля мовчала і лише порухала хвостом ніби кажучи – Ти, що діду здурів, чи що? Вона з тріпотіла крилами і розчинилась у синьому небі, залишивши мене самого під тином біля церкви сидіти.

          Чому у других діточок є Мама, і Тато, а в мене окрім тебе, і бабки немає нікого?

          Ти ще маленька і багатсько, що не зрозумієш. Твоя мамка була дуже добра і Іісусик забрав її до себе на небо.

          А чому мене не забрала? Я хочу до мамки!!!

          Не плач сонечко, всі ми колись там будемо. Там на небі не можна одружуватись і людина більше не росте. А ти ж хочеш вирости? А як тоді б ти вийшла заміж за янгола?

          Все одно Іісусик злий!!!

          Не можна так казати! Іісусика за нас розіп’яли на хресті. У руки і ноги гвоздики забили, що аж кров текла!

          Йому було боляче, як і мені, коли мене зубик болів?

          Ще дужче його боліло, що аж він помер і полетів на небо.

          І мамка пішла до Нього, аби Йому не було боляче?

           Так дитинко. Твоя мамка була дуже добра людина, а Іісусик дав мені здоров’я і сили, щоб я міг тебе ростити.

          Тоді Іісусик добрий, а хто його розіпнув?

          Злі люди, які бажали грошей.

          Такі, як уйко Іван?

          Ні ще май злі. Вони наділи Йому на голову терновий вінок і дуже сильно били.

          Били? Сильно били?мені шкода Іісусика.

          От і не гріши. Бо коли ти грішиш то встромляєш Йому в тіло розпечені гвіздки і йому дуже боляче.

          Не буду більше грішити. Я не хочу робити Іісусикові боляче!!!

Тоді тобі було шкода Іісусика. А тепер?

          Я тебе дідику ніколи не забуду і не залишу самого!

          Залишиш сонечко, і Петро казав Іісусови що не залишить його, а ти виростеш, найдеш собі чоловіка, який буде тебе сильно любити, і забудеш за сивого дідика.

          Як я можу тебе забути?

Та ти забула, як я ,і казав, як, і Іісуса. А тепер ти ходиш, і руйнуєш церкви, і попіл від них кидаєш на смітник. Ти спалюєш святі образи і танцюєш на хрестах, о ти дочко жахливого віку, що ти робиш із Духом святим? Ти плюндруєш біблію і оскверняєш вівтарі! Ти вже не маленьке янголятко…Пил осідає, і покриває усе рівномірним шаром, стираючи знайомі образи, і слова. Тоді я ще бачив, тоді я бажав, щоб Бог дарував хоча б тобі життя, я просив після того Бога щоб хоч раз дозволив мені подивитись на тебе, а тепер? А тепер я дякую тому сивому дідові, що колись казав, що я побачу, як ти будеш розпинати Христа на хресті! Я просив, щоб я не бачив цього і я не бачу цього…І я дякую Богові, що не бачу ті сходи які посіяла ти в душах молодих людей! Бо словом можна знищити цілі народи і словом можна створити Світ. І ти словом розпинаєш Христа і руйнуєш серця…Давно не чесала моя внучка мені волосся.

          Дідику, яка в тебе гарна борода. А в янголів теж є борода?

          Ні не має. Вони не старіють. Вони наче самоцвіти з кожним поглядом все більше зачаровують нас своєю досконалою чистотою.

          А я побачу янгола?

          Якщо будеш щиро молитись то побачиш.

«Є багато сил і багато джерел. Є багато світил і багато богів. Вір стільки, як і грибів у лісі. Та доріг моїх багацько, а до Бога веде лише одна. Не все те світло, що світить вдень. Нас багато – цілий легіон»[2]

          А у мене теж є янгол - охорониць?

          У кожної людини він є, та не кожна людина вміє його слухати.

          А я вмію?

          Якщо забажаєш то почуєш. Головне молитись і просити янгола щоб він тебе оберігав. Молитва це немов розмова між дитиною і батьком. Чим більше ти будеш із янголом розмовляти тим частіше ти будеш чути коли він буде тобі шептати на вушко якою стежкою тобі іти.

          А як йому молитись?

          Повторяй за мною: янголику мій.

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 2266 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru