Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

] Сутінкове полумя. Частина перша Записки. Розділ 4


Категория: Повести


Почався новий день маленьким промінчиками у моєму вікні. Треба було вийти, починати проводити недільну літургію…

-        Благослови, владико. – це мав говорити диякон, та його у мене не було.

В церкві було пасмурно і холодно, видно було сліди інію на стінах, хоч так хотілось вже весни, та вона так помаленьку приходила до людей, що думаєш що її просто немає, втрачаєш віру і потім не помічаєш що прийшла весна, прийшла непомітною кривенькою качечкою, з якої ти зварив суп…

- Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. – віра у високе, віра в те що смерть це не кінець - Амінь.

- Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі. – для кого я це роблю? Нікого ж немає, а може сам до себе? -  Царю небесний, утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш…..

…. прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.

Вітер вдарився у вікно маленькою пташкою, яка заплакала  дитячим голосом і впала додолу…

- Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас  - помилуй, помилуй, помилуй…

- Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Пресвята Тройце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, посіти і зціли немочі наші, імени твого ради.

Завили пси, жалісно, із нотами страху в голосі, їм із лісу підвивали вовки, пташка, пси, вовки – акорди смерті залітали через тонкі стіни церкви до вух священика…

- Господи, помилуй -  починається - О Боже!!!!  Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого.

Тихо постукали в двері…

- Бо Твоє єсть царство, і сила, - знову почувся стук - і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Тихі звуки немов хтось крадеться за спиною, ні, не можна, не дивись, головне не дивитись - Помилуй нас, Господи, помилуй нас; бо, ніякого одвіту не знаючи, оцю Тобі молитву як Владикові ми, грішні, приносимо – не дивитись - Помилуй нас.

Стук, тепер наче не в двері стукали а в саме серце, щось в середі стиснулось, від болю, власного безсилля…

-        Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.

Щось поряд, занадто поряд, на шиї відчувається подих, подих холодний і чужий…

-  Господи, Господи, Господи, Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми уповали, не прогнівайся дуже на нас, ні не пом’яни беззаконь наших, але зглянься й нині як милосердний і ізбав нас від ворогів наших, - по ногах до голови почало щось холодне і слизьке повзти, -  бо Ти єси Бог наш, а ми – до вуха торкнулось щось, щось, подібне на язик – люди твої, всі – воно облизувало вухо, лоскотало своїм кінцем  – діла рук твоїх, - покусувало за кінчик вуха - і ім’я Твоє призиваємо.

А гадина, мабуть що гадина, а може, навіть не смій думати вже піднялось до тулуба. - І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Стук в двері, тепер далекий, аж занадто далекий

-  Милосердя двері відкрий нам, благословенна Богородице, щоб, - під рясу із заді хтось запустив тонкі пальці, вони повзли по тілу, немов наелектризовані - надіючися на Тебе, - я священик, мені це не можна, очі від страху закрились, а хтось сильно стиснув його пеніс -  ми не погибнули, - ще сильніше - але щоб ізбавились тобою від бід. Ти бо єси спасіння роду християнського.

Руки почали рухатись в так до його слів. Все важче і важче стає себе контролювати, слова, поодинокі вириваються із рота, а насолода грішними думками заповзла до серця…

- Пречистому образові Твоєму поклоняємося, благий, просячи прощення прогрішень наших, Христе Божеееееееееее, о, о – тіло пройняла хвиля чогось невідомого, голодного - бо волею благовооолив єси плоттю зійти на хрест, о ні!!! – він почервонів, а хтось цілував його в шию, і гладив ніжно його геніталії, щоб ізбавити тих, що їх створив єси, єси – рот що цілував шию спустився нижче і ііі - від неволі ворожої. Тому благодарственно кличемо Тобі – і він відчув як увійшов до рота - Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ.

Світ став теплим і наповненим насолодою, чужий рот і язик дарували плоті Рай забираючи собі дух, плоті Рай а Духу Пекло…

А час йшов, а слова переплітались в дивний каскад, карнавал образів, відчуттів, липких виділень що так проймали його тіло…

- Милосердя єси джерело…

- Господи, пошли руку … Бо твоя єсть сила на віки віків. Амінь.

Стукіт у двері, та все тіло горіло під руками невідомого…

Увійду в дім твій, - і губи засмоктали його член, глибоко, глибоко, і так солодко та ніжно… - поклонюся до храму святого твого .... Господи, настав мене ... Суди… бо пре… Тебе, Господи. І нехай возвеселяться всі, що уповають … вовік

Боже, милостивий будь мені, грішному. - зі сльозами на очах…

«солодкий біль стікає по руках
і погляд онімілий і старий
складає душі рівно і по швах.
чому мій голос знов німий?

чому слова по зрадницьки мовчать
і наче голуби холодно-сірі в небосхилі
спадають в темряву зітхань
як ті солені і самотні хвилі...

та мало слів, думок, зітхань.»[1]

 

- Благословен Бог, що перепоясує мене – тіло вже не витримує - і на висотах ставить мене.

Стукіт…

Двері відкриваються і…

Все, тіло падає зів'ялим букетом спаплюжених конвалій, пластмасовим, не природнім…

Двері скрипіли підвішені на петлях, їх ніжно погойдував вітер, і тиха музика лунала в церкві, немов хтось грав на сопілці, чи то флейті. А посеред зали лежав блідий священик…

Снова ночь и снова холодная комната. Николай  был после вчерашней ночи словно сам не свой. Он бродил по комнате наталкивался на китайские вазы, которые с размаху ногой разбивал на мелкие части.

Подняв высоко руку, он вдруг закричал:

- если я не могу уделать конец, то конец сам ко мне придет – и рука опустилась.

И в тот же миг комнату разразил гром, и огонь заплясал в дикой пляске, пожирая все, на свеем пути. Пламя высоко вздымалось и жадно лизало стены, дюйм за дюймом, оно пожирало дерево, с которого был построен дом. Языки огня нежно обняли ноги Николая, и поползло золотистым змеем по его телу все выше и выше. Уже волосы на голове загорелись, а он стоял и смотрел потухшими глазами в темноту, которую озаряли языки адского огня.

- нет! –резко промолвил Николай, и огонь замер, затрепетал, словно лист осины на ветру, и как человек прислушался к голосу – еще не конец…

Огонь приуныл и просто исчез, оставляя комнату, как и прежде не тронутую пламенем. Только остались отблески адского пламени в глазах Николая.

Он еще долго стоял посреди чуждой ему комнаты, а потом сел за стол и начал писать черными чернилами буквы, слова…

« - я, Мыколай Оре


[1]             Глеб Р. « вмира..»

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 3861 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru