Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

вступ


Категория: Повести


«Кто изваял тебя из темноты ночной,

Какой туземный Фауст, исчадие саванны?

Ты пахнешь мускусом и табаком Гаванны,

Полуночи дитя, мой идол роковой.

 

Ни опиум, ни хмель соперничать с тобой

Не смеют, демон мой; ты - край обетованный,

Где горестных моих желаний караваны

К колодцам глаз твоих идут на водопой.»

 

Шарль Бодлер. Цветы зла

Sed поп satiata. Перевод А. Эфрон

 

Він прийшов. Весь у сутані із білого шовку, та старим посохом в тремтячих руках. Він завжди приходить тихим вечором і ніким не помічений сідав на березі малого ставка. Його ноги багато сходили, а ще більше він втратив. Цілу вічність втрачав йдучи по гарячому піску який спікав йому шкіру бо Ноги вже давно були босі, вже стоптав своє взуття, залишивши його частинки на без планетній землі. Як і багато років тому, як кожен рік нового року він приходив. Його погляд скутого простору дивився, як малі качата плавають у воді. Водомірка пробіглася по ставковій гладі і похитнувся образ його хвилями води.

Кучері розсипались пшеничним полем і сутана розлетілась тисячею чорних метеликів. Один лише посох стояв на березі пустивши червоно-бурі квіти на тонких колючках, але це тривало лише мить і знову його образ погойдується на хвилях синьо сірої води. Він приходить, щоб потім піти, піти, щоб знову прийти. Коли він знову прийде це не відомо, як і не відомо коли піде назад.

Він сів на берег ставка який сильно заріс рогозом і ряскою. Очерет скрутно схилив в страхові перед його постаттю голову, а іволги впали мертвими трояндами до його босих ніг. Природа вклонилась в смертельному поклоні перед ним, ним володарем вічного, реального і снів. На вербі від його подиху пожовкло листя, а сама земля від відчуття порожнечі, якби могла б, то втекла в далечінь, та його воля скувала все живе, все живе було для нього просто мармеладним сном який на сонці перетвориться в сироп від якого будуть злипатись вуста та серця...

А Він прийшов одягнутий у довгій сутані та з очима порожнечі, суцільної та неподільної…

Сівши на траву, яка так і втяглась в сіру землю він спрямував свій погляд на озеро де Водяна блакить була занадто рівна, занадто реальна…

Він опав, як сніг, що опадає в середині літа, як сум у темряві, як порожнеча…

і образ встав, і злетів на дно зарившись у ставковий намул… і утворився острів посеред озера і назвав Він його — Нарака[1], а може Ін Чожоу[2].

Що він має? Тепер острів, а так Ніщо, тому, що він, і сам не тут, і не там. Він порожнеча. Він занурив стоптані ноги в теплу воду піднімаючи із дна осаджені частинки мутності. Каламуть затуманила прозору воду. Він завжди любив каламутити образи. О, він любив мутність. Всі ці частинки перетворювались в демонів що злітались до світлого образу - Аваллона.

Він мовчав, як і тоді коли вперше сюди прийшов. Він не пам’ятав коли це було, але точно знав, що це було…

Він завжди приходить, щоб потім піти. Він не знав коли піде, і коли знову повернеться, але завжди повертався блукаючи світами, повертався, щоб знову піти і так цілу вічність його постать подорожує мармеладними світами… 

Та Він продовжував сидіти.

Одного разу до нього прийшов хлопчик і попросив, щоб повернулась до нього мама, і він виконав його бажання, тепер малий має маму, а він його внутрішній світ, тепер хлопчик став рабом мармеладних снів, але зате має калинову маму.

Він не любив цей світ, світ істин, хоч і допомагав його істотам руйнувати себе, руйнувати світ. Він дмухнув і від його подиху спалахнули дерева на острові і перетворились вони в демона Хо-син[3]. І нехай!

Ілюзіоніст, той, що мутить не існуючі образи ось ким був насправді Він, та казати ким він був доводить його існування, та це не так, тому що Він не існує, його ніколи не було і ніколи він не зникав, він є, і не є...

Тиха біла ваза на пергаменті немов біле простирадло з’явилась вона із гілкою вишні, яка була вкрита біло рожевими квітами, яка чистота, яка досконалість! Він посміхнувся і образ розсипався немов пісок, а квіти злетіли чорними мухами в синє небо…

Як Він не любив цей світ, і як світ не любив його, та вони були народжені цілим, вони один одного створили, хоч і не бажали цього.

Та Він чекав, як і завжди. Він вмів чекати, що для нього день, рік чи навіть тисячоліття, коли сам є вічним, час для нього не існував, а може він для часу не існував, хто зна?

Його ліва рука Піднялась, і ніжно із його тонких пальців, як дим із поганського вогнища, до нього вийшла із синьо сірої води дивна темноока красуня. Її волосся розліталося чорними голубами, а можливо білими воронами, а губи, як сірі яблука просили: «покуштуй». Своєю стиглою красою вона могла о поїти кожного. Вона пішла повз нього коливаючи солодкими стегнами в гіркій німоті. Вона пішла, пішла в тополевий ліс. Вона мовчала, як і він. Його Лілея. Лише земля плакала. Він не знав коли піде і коли знову повернеться, але знав, що о та діва приведе до нього жертву і та жертва попросить вічності, і він створить із неї людину фенікса, а можливо і щось химерне, хто зна який буде в нього тоді настрій, хто зна?

Лише одна земля знала, бо Знала звідки він прийшов.

Він засміявся, а риба заплакала. Він сміявся, а світ плакав, плакав тому, що знав звідки він прийшов. Повз нього пропливали хмари і думки. Він вибирав найскладнішу із них, і розгортав наче аркуш паперу на своїх колінах, і читав. Читав думки тих хто думає, а можливо і тих хто не думав? А мріяв. Набравши в долоні гарячого піску він підніс до своїх губ і дмухнув. Повітря вирвалось із його вишневих губ і оздоблене мільйонами золотистих піщинок понеслось мармеладним снами до людей, створюючи ілюзію вибору і влади. Люди їх потім назвуть ракшами[4], а вони лише його подих, подих смерті.

Пестити голубити, цілувати вустами найпотаємніші місця цнотливості, від їхнього смаку аж п'яніє серце і рветься струна в душі і падає мертвим півнем до ніг мантікори що стоїть над тобою і голубить твоє єство, а ти закривши очі смакуєш її перси… Можливо створити жінку собі? Подумав він, і думка його перетворилась в дівчину, в жінку…

А люди Ходили по темних дорогах і світили вогнем у темряві німій. І світло від їх слів народжувало величезні ідеї світла, та все що вийшло з темряви до неї потім і приводить так ідеї світла творили царство темряви на землі. А він лише посміхався

Море світла і темряви. Так думали вони потопаючи в хвилях морських. Гойдались їх крила згорілі в небі і сіра безлика йшла по слідах їхніх смерть.

Думки він знову згортав і відпускав. Він любив читати думки, і дописувати слова, і букви. Він любив викривляти істину, тому що сам нею ніколи не був.

Він завжди приходить, щоб погрітись біля берега і руйнувати, руйнувати світ істин…

Створювати свої омани долі, свої Карти[5], і свої правила життя і смерті. Сніг прийшов, як і тоді, неначе тихий вечір. Він просто прийшов і все. Сніг падав на розпалений сонцем пісок і на його плечі, обпікаючи його своїм теплом. Все покривалось білими сніжинками сп'янілих ельфів[6] що були як ті орки[7], чи карлики. Та хто говорить погане про красиве, він, він все може на те він і тавтолог[8], наука яку він сам створив щоб повторювала його не повторність і самобутність.

Тихо закрились повіки його стомлених очей. Руки опустились і полились із рук в холодну воду хмари червоної темряви. Народжуючи маленьких, чортиків[9]. Він прийшов кричали гори і трави. Його не любила природа і відторгала сама смерть бо був для них чужим. Чужим і ніким, слід на повітрі який залишає слово вирване із проклятих вуст, як сіро сп’яніла еротика що крилами розкинулась над вогнищем невинної діви що відьмою назвали смертні і в гріхах Содомських обвинуватили, прокляття ось хто він, шип на красивій троянді, Ангел, хоча ні  - Небуття Самотності…

Він пам’ятає, як колись до нього прийшла молода людина, а може він ще був зовсім маленьким? і попросила щастя і він їй його дав, дав, забравши маленьку частинку його душі, забрав його половину.

Він давав все, забираючи все.

Бо він був істинна порожнеча і породжував порожнечу. Картон із полотна й бензину, Насправді лиш душа німа, невинна Сидить, і плаче, і летить у низ, Як білий із Китаю рис. Лише сліди на сакурі і на слідах Немов на мертвих полечу птахах. Душа злетить, а я впаду, Хоч і кричу – Лечу! Насправді лиш троянди із картону \Змила\ І сіро-білі думки з бетону.

Куди йдемо? Куди не знаю і мовчу.

Хоч мертві крила та все одно кричу.

Він чекав, як і багато років тому назад. Завжди приходив, щоб потім піти. Він був старий, старий, як і світ. Хоча, що таке старість для неіснуючого? Що? Можливо це страх та і страху В ньому немає бо і його самого немає, а Ніч сплітала в одне ціле темні шматки неба, а він все ще чекав.

Хоча  хто знає що таке страх? Можливо він і був страхом. А може він просто крайній на якого можна все скинути?

Він знав, що до нього прийдуть, як і тоді. Він дасть їм все, все навіть самого себе. Просто знав, Що до нього прийдуть, як і тоді приповзуть немов ескулапові змії повитягавши свої довгі та брехливі язики. Вони в своїй жадобі будуть повзати перед ним у піску. Готові облизувати ВСЕ, лише, щоб він до них проговорив. Та він буде, як і тоді сміятись кидаючи в них шматки злоби із своєї торби. Вони будуть ґвалтувати один одного, розривати обличчя і рвати зубами тіла. Вони будуть немов ті шакали кусатись на шматку м’яса. Бо лише з одним він заговорить, а потім піде, щоб знову прийти…

Вони живуть літаючи в мріях і сили їм вистачає лише малювати образи та мрії, та жадоба до влади веде їх до слави і до життя. Життя у вічній порожнечі. Вони кусали і кров із рота капала на мокрий пісок, літають поміж хмар немов ті п’яні журавлі, і в порожнечі душі, шукають ту розраду. Та мертві, як і боги на дні своїх висот, ось друг, порада і любов для них…

А можливо до нього прийдуть, тихо із острахом та не розумінням, як та дівчина, що попросила для всіх людей щастя… Він тоді довго думав як виконати її бажання, можливо він і до тепер думає над цим побажанням…

Та тепер Він чекав на нову жертву, можливо із нього буде новий Гітлер, чи Сталін. Він для забави заговорив тоді із двома і дав обом одинакові дари, забравши їх серця. Вийшло весело, аж занадто....

Та що для нього безсмертного занадто? Ще один мармеладний сон чи чорно-біла калина, а можливо Чорнобильська Мадонна? Чи ядерна ніч? Хто зна, що для нього є що. А Він вмів чекати, бо знав, що до нього прийдуть. Бо він їм більше потрібен ніж світло, більше за істину. Бо він все їм віддасть. Все, навіть себе – цілковиту порожнечу.

Він є порожнеча порожнечі. Він старший за цей світ. Він вічний бо і порожнеча вічна…

Сніг перестав падати, але так і ніхто не прийшов, але його образ продовжував чекати там на березі. Він бачив, як сонце сідало у воду, і як кров тіла Божого розливається по небокрилу. Він міг дати їм все. Навіть себе. При цьому забираючи все…

Вони кусались і перегризали в своїй люті горло. Вони пили кров і плювались чорними згустками в темряву. І все це заради того, щоб заговорити із ним…

Він не мав нічого, бо сам був нічим. Його вічні супутниками були голодні мрії, заздрість і злоба, а в торбі за спиною він носив за плісняву злобу, та огризки заздрості. Він чекав і нашіптував поетам вірші ,а ті думали, що їхня муза до них повернулась. Вони писали рядки своєю душею, яку так жадібно він злизував своїм вогняним язиком з паперу. Блакитна ніч сидить і каву п’є. Ромашки чорні на столі Вона руками обрива, І попіл скидує мені. Без тілі ті вуста палкі, Торкаюсь я їх у вісні. Та твої губи мертві і вогкі лише Сміються в темряві, в пітьмі. На троні ж маври, і ромашки, і теж Сміються із моїх пісень. О ніч жадана і чужа, ти граєш в чорні шашки Міняючи світи на шахматних коней. Так я програв тебе в ночі, В ночі ж знайшов німі світила І ті ромашки у твоїй руці Чорніють, як твої нічні знамена…

Вони йшли.

Він знав, що до нього прийдуть. Їх жадоба до влади сюди їх прижене. Він чекав, а сонце сідало.

Почав знову падати сніг, а Він лише сміявся…

Він був вічним. Вічним злом і він міг лише руйнувати. І він любив руйнувати…

Та одне він не міг зруйнувати, і біль в очах спалахує вогнями, і рана на руках стікає Кафкою на світ. Всі життя поріжу я мечами, затоплю я в крові мертвій заповіт. Та на хресті висить душа спотіла, і пісок скрипить на потрісканих губах. А мертва тора, як рядок зотліла з писана, порізана залишилась в ногах, лежати журавлем, і співати гімни партизанам-комуністам, і лісам. Руки ж мої, губи ж мої, як із вати - Я помираю розіп’ятий на хресті - я сам. Сам себе я увінчаним горем і гвіздки в тіло забивав, і кров текла - солоно чорним морем...

Світ помер - померла і душа моя !

І людина прийде. Він бачив, як він йде. Він сміявся, а вода плакала. Він сміявся, а земля стогнала. Природа ридала і вітер перемовлявся із травою. Трава шептала, як їй боляче рости біля його тіла. Стогнала земля бо знала, що буде.

До нього завжди приходили, завжди. І він завжди приходив, щоб знову піти. Він дасть цій людині все: силу, жадобу, заздрість і вічну порожнечу.

Прийшла людина.

Яка вона була мізерна в його очах. Мізерна в свої гордості. І За нею бігли наче гієни мрії і летіла злоба несучи в дзьобі своїм заздрість. О, скільки в ній темряви. Він сміявся, а світ плакав. Він дивився на нового руйнівника. Ставок покрився льодом. Спів замовк і із сутани вилізла чорна порожнеча вона повзла до нього, до його тіла залишаючи за собою скривавлений простір. Все померкло від її подиху вона дійшла з'їдаючи його серце.

Він бачив, як правителі падають перед ним в поклоні, і, як горять міста, і на хрестах помирають люди. Він став НИМ. Став всесильним у своїй порожнечі. Він буде шукати тепла та лише знайде холодні жіночі тіла. Він буде руйнувати, буде шукати тепло в лонах жіночих і топитись у морських просторах спирту і крові. Він буде палити міста, але вогонь не торкнеться його тіла своїм теплом. Від нього буде втікати радість і самотність. Він буде чужим, навіть собі. Він буде любити та лише смерть зможе по дарити. Він буде пити кров та спрагу це не втамує. Він буде вбивати. Відбираючи в них тепло та о те тепло стане для нього зимою і буде він бажати відчути хоч мить цей жар, хоч мить… Щоб заповнити тим свою порожнечу, душевну порожнечу, о ту, що я йому дам, та не заповнить ніколи, бо порожнеча буде його вічна, як сам світ, як і Я

Він йому дав все…

А потім Він залишить його стояти на мокрому піску, на березі біля пожовклої верби. Залишить стояти немов спустошений сосуд, воду з якого вилили в море. Глек наповнений порожнечею…

І встане на амброзійні ноги. Легенько струсить піщинки і мокре листя із своєї червоної сутани і піде по мокрому піску, який висихати буде за ним, і тріскати немов биті глеки. Вітер розвіє його волосся немов житні поля в степу, а темна сутана вицвіте, як душа на сонці. Та він знав, що прийде колись знову. Коли прийде він не знав, як і не знав коли піде назад…

 

Він завжди приходив, щоб знову піти…

 

Всім тихо! Кричу лише мені у світі голосно капає на весняні бурштини померзла вода, і боляче холодно. І серце дратує крик голодної дитини, що рве зубами своєї мами тіло мертве, і Я волаю наче вовк в ночі на місяць білий від болі, від образ - ТИ ДЕ ДУША МОЯ?!!! та лиш звучить Бетховен сивий та німий. Гаразд, тоді закрию очі я свої і помолюсь своїм богам, хоч видумка, та боляче в тиші кричить дитинка мертва у багні, не дам спочити я своїм ногам, що вкрились досита дитячими сльозами і червоними краплинами. Втечу я в світ примар де є душа, де душа в душі мовчить...

 

 

 

 

 

 

 

десь там далеко - за небокрилом

летять маленькі журавлі


[1]         Нарака – в індійських міфах сукупність всіх потойбіч.

[2]         Ін Чожоу – в давньокитайських міфах острів-гора де живуть безсмертні

[3]         Хо-син – Дух вогню. Пізні китайські міфи.

[4]         Ракші  в індійській міфології самі страшні нічні демони.

[5]         Карта – Латишська богиня долі.

[6]         Ельфи - (альви в німецькій міфології) – родич гномів, але вони не виносять підземель, тому їм було важко  ховатися від людей. Не любили вони воювати, тому не чинили опір, а тільки бігли від людського племені. Альви - мудреці і, але володіють лише добрим чарівництвом, не можуть заподіяти зла.

[7]         Орк – в англійській міфології мерзенні фейри. Дуже дурна і злобна істота, надзвичайно кровожерна, просто без міри. Вони бояться сонячного світла і живуть під землею або в надрах гір, в темних сирих печерах, виходячи на поверхню тільки вночі.

[8]         Тавтологія - повторення того ж самого іншими словами, що не уточнює сенсу.

[9]         Цверги – чорні ельфи. давньогерманські міфи.

 

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 2362 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru