Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Розповідь 4. 40 метрів.


Категория: Повести


«Вы видите, какие у него глаза?..

Глаза у незнакомца действительно были странными -- огромные зрачки, радужная оболочка цвета потускневшего янтаря, которая формой напоминала вытянутый овал, так что белков не было видно вовсе.»

Урсула Ле Гуин[1]. Город иллюзий

 

Його бліде обличчя закривали обвуглені стіни старих акацій. Їх жовте забарвлення виблискувало в світлі тьмяних ліхтарів, що немов маленькі феї[2] зависли між їхніми гілками. І навколо сливова темрява. Ні вона не була чорного кольору а наче дозрілі сливи звисала гронами із вічності. Вона чорним бузком розкрила над його самотньою постаттю свої темні крила. Він Як і тоді стояв і палив дорогі сигари. І ніжно лимонадний, нікотиновий дим маленьким хмаринками піднімався високо до чорного бузька…

А там срібноликий Місяць висів прибитий великим мідним гвіздком до неба і ловив холодними вустами о ті отруйні хмаринки тютюнового диму, що випускав із свого тіла незнайомець.

Та незнайомець гортав старі спогади, як гортають книгу. Спогад за спогадом він перелистував своє життя. Вичитуючи щось на пожовтілих сторінках бересту.

Посмішка на обличчі і смак дешевої помади на губах. Він все життя продовжував шукати своє кохання та лише брудні вуста жінок із ніжно-умілим язиком находив на вулицях свого життя. Він забивався в екстазі від їх брудних пестощів, дивився, як вони плавають в його виділеннях. Та це не допомагало заповнити його порожнечу…

З тих часів коли він був людиною пройшло стільки століть що деколи забуваєш про своє існування, хоча це один із варіантів порятунку хоч і не вічного…

Тоді давно Вона не повірила, що він її кохав, а він був такий самотній на цьому острові життя. Немов Мойсей[3] серед жидів, які готові за кожну його помилку перегризти горло. Таки перегризли…

Він вирвав старий, пожовклий із часом спогад і пом’явши викинув у смітник. Хоча хіба це допоможе. Спогад і так залишиться мармеладним сном у підсвідомості звідки буде наносити смертельні поранення в серце.

Ти пам’ятаєш, о ті убогі хвилини нашого життя, що ми провели на невисоких полонинах? А я ні. Я останнім часом геть все забуваю. Забуваю навіть тебе. Тебе так давно вже не було, що деколи я думаю: а ти була? Чи все це просто моя дика фантазія? Я пам’ятаю, як ми гуляли під липневим, зоряним небом. Ми були такі щасливі, а ти, ти моя богиня, що спустилася до мене із високого Олімпу. О, чому ти від мене пішла? За що? Залишила мені глянцеве небо на спомин…

Деколи я вечорами думаю. Мені важко вже думати, старість, самотність, спомини, сни, але, але…

 

«В ОДИНОЧЕСТВЕ КАЖДЫЙ ВИДИТ В СЕБЕ ТО, ЧТО ОН ЕСТЬ НА САМОМ ДЕЛЕ». - АРТУР ШОПЕНГАУЭР[4]

 

Я завжди думаю Чому мені так важко без тебе? Блукав цілу ніч по дорогах нашого життя, але так і не знайшов відповідь ні на одне своє запитання. Чи може відповідей нема? А що тоді є?

Є повна відсутність тебе…

А можливо я не о тими стежинами ходжу, можливо ти на тій стороні Венери де немає мене, і лиже жовтогарячі троянди виблискують серед аміачних фантазій та неіснуючих морів. Так Дивно, шарудить росяна трава під ногами. Вона немов спіла суниця пахне ароматами літа, ароматами яким замало слів, вони вище наших словникових запасів.

Та це не важливо врешті, решт. Невже так важко жити без тебе на світі? Так важко. Аж занадто важко.

Це я лише тепер зрозумів. Тоді коли ти пішла…

Вишневі зорі і абрикосові мрії ніжно пахнуть у кутку моєї хати. Нашої хати. Їх ще ти докупи зібрала і перев’язала нашим життям. Їх запах ранкових зірок до тепер ще нагадує про тебе. Про ті часи коли ти ще не пішла…

Але ти пішла. Чому? до тепер я не знаю. Життя не мов казка, але хіба казка так закінчується. Так, як ти? Ні! Це не справедливо! Чому ти, а не я?!

Дощ ніжно падав перед моїм носом ще трохи і я був би мокрий, та я сидів на сходах, і пускав дим у сріблясті краплі, що так тихо падали на розігріту землю і вона ловила о ті перлини і в повітрі пахло свіжоскошеною травою. Можливо ти не пішла. Але тоді де ти?

Бувають хвилини коли мені стає нестерпно самотньо, так самотньо що аж вистрибуєш на місяць, і я беру кошик в руки, і йду в ліс по гриби. Люблю шкандибати по старих, перепрілих дубових листках та жолудях. Вдихати на повні груди запашне повітря.

Як в небі літають маленькі метелики. Я так ніколи не буду літати. Папороті під вагою власних, мокрих листків згинались аж до низу, до шаолу, а Трава важко хрустіла під моїми босими ногами. А як було добре тоді – давно. Давно, давно…

Їду сам не знаю куди. Просто. Дорога сірими поверхнями проноситься в часі, спершу вона була вирита просто посеред полів, лісів, садів, а потім вона почала заростати каменями, які вгрузли в ній до половини, а потім вони перетворились у бруківку, а тепер сірий і непримітний асфальт. Забагато спогадів, як для однієї свідомості, забагато темряви.

Темрява німа та глуха. Вона не спить і не п'яніє, вона спокушає та не дає, вона голубить та не кохає. Вона старе мармеладне варення, що дбайливо було заховане бабкою, до гірших часів, до гірших...

Йду по темних алеях і ти біля мене. Вітер співає в кронах дерев мелодійні ноти. Вони опадають нічними привидами у сріблястих сутанах місяця. Ти тоді так і не повірила в мої слова і я пішов. Пішов у ніч залишаючи за собою вогняні сліди. А ти могла . ти могла. А тепер я просто людина - фенікс[5]. Який нічого не має навіть душі…

Дим від цигарки піднімався наче сірий змій[6] у небо. Кожен поклоняється змію. Він це знав, як і змій, що він йому поклонився.

Він сам надів на себе терновий вінок, але це так було давно, а тепер він такий самотній, такий самотній, що немає навіть кому про це розповісти.

                                                                                                                                                      Мама, мама. – вирвалось щось не повністю зрозуміле і сильно вдарилось по асфальту.

Але чи була у нього мама? Мама яка більше думала яка вона хороша! яка вона розумна і правильна? Вона ніколи не бажала його запитати: як йому? Душа в кайданах гордині – хіба це мама? Це вона його навчила одягати маску Монтекріста[7]. О, він був хороший учень.

Він це зробив давно, але це було ще тоді коли вона ще вірила в нього. Коли говорила, що кохає, а потім почався шлях який називається драбиною до пекла. Всього триста тридцять три сходи. 333 години життя які ти жертвуєш на спуск до пекла.

Ти бачив Фламуса[8]? Я бачив…

Цигарка догоріла опаливши кінчики пальців та він це не відчув, як і те що почав падати дощ.

Спогади захопили його свідомість немов два міцні велетні.

Високі стіни замку розрізали своїми погризеними краями глазурове небо.

Я радий. Радий бо ти біля мене.

 

«ЛЮБИТЬ - ЭТО НЕ ЗНАЧИТ СМОТРЕТЬ ДРУГ НА ДРУГА, ЛЮБИТЬ - ЗНАЧИТ ВМЕСТЕ СМОТРЕТЬ В ОДНОМ НАПРАВЛЕНИИ.» - А. СЕНТ-ЭКЗЮПЕРИ

 

Твоя посмішка завжди мене зачаровувала ще тоді коли я тебе перший раз зустрів і теж біля цього замку.

Якби ти знала, що я не відпускаю твою душу в Рай, що я продав свою, щоб бути вічно біля тебе. То, мабуть, ти мене б зненавиділа…

Але ми йшли по старій дорозі, я бачу сліди від рицарських ніг і від босих теж. А ти не бачиш. Ти не знаєш, що йдеш поряд із людиною-феніксом і, що ти вічна, вічна душею яку я не відпускаю, яку я не можу відпустити навіть якби і зумів…

Ми дійшли до старого фонтану і сіли на лавочку. Із старого по зеленівшого із роками, кам’яного гнома виривалась холодна вода. Вона своїми краплями оросила наші втомлені обличчя. Ти така була тоді прекрасна! Тисячі брильянтів на ніжній шкірі переливалися в променях жовтого сонця. Ти мовчиш, ти мовчиш, а я вустами ніжно збираю кожну краплину із твого обличчя.

Ти, як завжди не повірила, що я тебе кохаю…

 

«ЛЮБОВЬ ПОД МАСКОЙ ПОХОДИТ НА ОГОНЬ ПОД ПЕПЛОМ». - К. ГОЛЬДОНИ[9]

 

А я потім зник, щоб знову повернутись…

Чому він приходить коли дощить? Не знаю. Хоча сам він цього не любить. Це остання його сходинка вниз, а що потім – гіркі спогади.

Чому я на це пішов? Тому що колись кохав. Деколи я задумовуюсь – а чи ти існувала насправді, чи це просто моя видумка?

Я вже і сам не знаю, що є справжнім, а що є видумка?

Поле, безкрає поле наче світові води і трава, трава немов пісні солов’їні. Шелестить на долонях. Потопаю в ранковій росі і метелики розлітаються синім покривалом в сторони. Кленові листки розсипались по траві немов золоті сліди на просторі життя. Лечу душею і повзу тілом. Іду за твоїми слідами в невідому далечінь, а сонце стікає розплавленим соколом мені на плечі і на очі.

Духм’янить спантеличений вітер і ти десь там далеко танцюєш із журавлями танець.

Ти наче лісова мавка, ні! Красивіше!

На деревах висять скелети почорнівші з часом. Ти занадто далеко заходиш на чужу територію. Так далеко ти ще не заходила.

Кличу тебе по імені та назустріч вибігають лише зграї сірих зайців – кричачи – вона померла!

Мене немов зварили і викинули псам на поживу.

                                                                                                                                                      Ти не можеш вмерти!!!

Так що від голосу осипались плоди на яблунях. Яблука червоно-жовті падають на землю і розбиваються на друзки. Тихо лиш чути, як кров вибризкують поранені яблука. Вона наче рубіни переливається під сонячними променями. Я не можу зрозуміти чи це сон чи ні. Можливо сон, але бачив цей сад Смерті і кусав ці яблука! Це Фламус любить вішати людей на яблунях. Але чому вона до нього йшла? Чому?.

Колись ти мені казала, що в мене має бути велике серце. Та я лише посміхнувся. В мене серце, мабуть колись у мене воно і мало бути, та я його проміняв на Фламусові яблука, тепер я ніхто, я в пошуках тебе, а можливо і себе втратив себе, а можливо і тебе.

Нова цигарка задимилась.

Невже колись я був старим, як в тому жовтому спогаді? Чи це просто ще одна видумка? Чи це теж видумка, що я тут стою і палю цигарку під дощем, біля старого могильника? Весняні роки і бузковий цвіт твоєї маєчки. Я був тоді весь твій. Я віддав себе тобі цілком та ти не взяла. Ти не повірила в те, що таке можливо. Я наче тепер бачу твої ніжні очі і пшеничні моря.

 

УМЕТЬ ВЫСКАЗАТЬ, НАСКОЛЬКО ЛЮБИШЬ, ЗНАЧИТ МАЛО ЛЮБИТЬ.» - Ф. ПЕТРАРКА

 

Остання сходинка – сама важка.

Я переживу, як і тоді, як і завжди.

Скільки раз я проходив цей шлях? Не знаю. Починав ще тоді коли кров була на вагу стального меча, а життя забирали стріли та отрути, а тепер, тепер світ віртуальних гейш і байтових героїв.

Я помираю і відновлююся наче фенікс. Я старію, перетворюючись у груду гнилих кісток, а потім у дитя. І це все заради тебе, весь цей період, ці 333 години я шукаю тебе… Деколи я думаю, що знайшов тебе, але приглянувшись краще бачу, що це не ти.

 

Я немов дервіш блукаю по світові шукаючи істинну тебе та знаходжу лише Руїни свого кохання. Я ніколи не відчував так погано себе, як тоді, коли ти промовила: «не вірю…».

 

СЛОВА ЛЮБВИ ВСЕГДА ОДИНАКОВЫ, - ВСЕ ЗАВИСИТ ОТ ТОГО, ИЗ ЧЬИХ УСТ ОНИ ИСХОДЯТ. – МОПАССАН[10]

 

А я тебе кохав. Можливо лише один на цьому світі. Але ти не вірила. Я все тобі дав. Я ходив наче тінь і наче тінь зникав.

Я мав силу, гроші, владу. Змій щедрий. Та не мав вже душі.

Я оберігав тебе краще від твого янгола. Я виніс тебе із палаючого замку і перший стрибнув у море коли ти потопала. Я в кожному шелесті повітря був біля тебе.

Деколи я відчуваю, що це просто сон.

 

«ЧЕЛОВЕК - ЭТО ТО, ВО ЧТО ОН ВЕРИТ. АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ»

 

Не може така, як ти жити на землі. Шукаючи тебе серед африканських пісків я знаходив лише посірілі із часом образи. 333 днів, щоб вирости і померти. Не так і багато і тепер лягаючи в могилу, щоб померти і народитись, я думаю моя мила богине чому навіть коли ми померли ми так далеко один від одного. Я ліг в труну, а через 333 години на кладовищі знайдуть немовля. А всі ці 333 години я буду біля твоєї могили на відстані 40 метрів. 40 метрів до кохання. І так буде цілу вічність…

 

«ВЕЧЕН ТОЛЬКО МИР МЕЧТЫ.» - В. БРЮСОВ[11]

 

Та до нього прийшов Тір[12]

-        Я помер?

-        А Ти жив?

 

«КАК МЫ МОЖЕМ ЗНАТЬ, ЧТО ТАКОЕ СМЕРТЬ, КОГДА МЫ НЕ ЗНАЕМ ЕЩЕ, ЧТО ТАКОЕ ЖИЗНЬ?» КОНФУЦИЙ[13]



[1]         Урсула Кребер Ле Гуїн ( 21 жовтня 1929, Берклі, Каліфорнія) — відома американська письменниця фантаст і критик. Вона є однією з найбільш авторитетних фантастів, лауреатом кількох найвищих нагород в області наукової фантастики і фентезі (премія Г'юґо, премія Небюла).

[2]         Феї - в кельтській і німецькому фольклорі - володіють чарівними знаннями і силою жінки. Як правило, феї допомагають або просто творять добрі справи, а так само стають хрещеними принців і принцес, приносячи їм в подарунок при хрещенні які-небудь чарівні дари або здібності. У володінні феї зазвичай завжди буває чарівна паличка за допомогою якої вона і творить свої чудеса.

[3]         Мойсей (від євр. משה, що означає витягнений, чи врятований, з води) — біблійний персонаж із Закону Мойсея у Старому Заповіті. За Біблією — вождь і законодавець народу єврейського, пророк і перший священний автор. Пророк в іудеїв, християн і мусульман.

[4]             Арту́р Шопенга́уер (*22 січня 1788, Данциг (нині Гданськ) — †21 вересня 1860, Франкфурт-на-Майні) — німецький філософ. Вчення Шопенгауера — об'єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб'єктивним. Специфічною особливість його вчення є волюнтаризм. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє «річ в собі» та «явища». «Річ в собі», на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як «воля». «Воля» становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення

[5]         Фе́нікс (грец. Phoinix)чарівний птах, який, за уявленням стародавніх народів (фінікійців, єгиптян), через кожні 500 років прилітав з Аравії до Єгипту. Фенікс живився бальзамом і смолою. Коли він відчував, що надходить смерть, будував гніздо з пахучих гілок на верхів'ї пальми, і там його спалювало сонце. Потім птах воскресав з попелу, відроджувався молодим

[6]         Змій — істота з казок та переказів народів світу. Це змієподібна істота великих розмірів, який у деяких розповідях харчується людьми, має кілька голів, вміє літати, вміє видихати полум'я з своєї пащі і володіє чарівними здібностями. Інша назва цієї істоти, яка здобула поширення в сучасній українській мові — Дракон

[7]         Граф Монте-Крісто  — пригодницький роман Олександра Дюма, класика французької літератури, написаний в 1844-1845. Ім'я свого героя письменник придумав під час подорожі по Середземному морю, коли він побачив острів Монтекрісто і почув легенду про закопані там незліченні скарби. Автор всього лише трохи змінив назву острова. Роман описує події з 1814 року до кінця 1830-х років.Одним із прототипів героя роману став якийсь Франсуа Піко, за доносом своїх знайомих що опинилася у в'язниці, де провів близько 7 років. У в'язниці він доглядав за хворим священиком, який перед смертю повідав таємницю про прихований скарб. Після звільнення Франсуа Піко дізнався причину своїх нещасть і почав мстити, убивши всіх донощиків, крім одного. Останній донощик, Антуан Аллю, про все здогадався і сам убив Франсуа Піко, після чого втік до Англії. У 1828 році Антуан Аллю перед смертю сповідався, а священик записав історію, яка незабаром набула розголосу.  Олександр Дюма зацікавився цією історією, але йому не сподобався тривіальний вбивця. Тому граф Монте-Крісто нікому своїми руками не робив зла, а лише направляв нещастя на недругів

[8]         Фламус( лат. Flama – вогонь) ангел скинутий Богом із небес, один з наймогутніших демонів пекла. Диявол Науки, Філософії, Релігій. Князь Омани та повелитель Пекельного Вогню. Під йього покровительством знаходяться всі не правдиві церкви, та релігійні будинки. за романом - “ Темрява світлої ночі.”

[9]         Гольдоні, КАРЛО (1707-1793), італійський драматург. Народився 25 лютого 1707 у Венеції. З раннього дитинства проявив пристрасний інтерес до театру, в 8 років написав свою першу п'єсу. ого нововведення започаткували комедії звичаїв, завдяки чому за Гольдоні закріпилася слава "батька італійської комедії".

[10]        Гі де Мопасса́н, повне ім'я Анрі Рене Альбер Гі (фр. Guy de Maupassant, 5 серпня 1850, замок Міроменіль поблизу Турвіля-сюр-Арк, Приморська Сена — 6 липня 1893, Париж) — французький письменник, якого вважають натуралістом і декадентом, відомий в основному завдяки своїм новелам. Його творам властиві сильні акценти іронії, сатири.

[11]        Вале́рій Я́кович Брю́сов — (*13 грудня 1873 — †9 жовтня 1924) — російський письменник і перекладач.

[12]        Тір – давньоармянський бог письменності, науки та мистецтва, а також навіює сни та є поводирем у царстві мертвих.

[13]        Конфу́цій *551 до н. е. — † 479 до н. е.— давньокитайський філософ дрібношляхетського роду, засновник конфуціанства. Добре освічений самоук, він намагався покращити людину і людське суспільство на основі традиційних цінностей.

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 3610 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru