Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Розповідь 6. Кінець.


Категория: Повести


«А мы живем в мертвящей пустоте,-

Попробуй надави - так брызнет гноем..» - Владимир Высоцкий

 

«Самым злым человеком бывает вовсе не тот, кто таким кажется» - П. Буаст

 

Яхта м'яко вгризалась в теплий пісочний берег, розсуваючи жовтий пісок, ніжно хлюпались морські хвилі за бортом, цілуючи своїми солоними вустами повітря, небо було таке чисте, невинне, що навіть виникало питання – чи це земне небо? Стрибнув на берег, ноги по коліна вгрузли в теплий, мокрий прибережний пісок, щось було тут не те, ні пальм, ні гори, нічого не було, порожньо, і тихо, самотньо…

 

НЕВЖЕ ЦЕ І Є ОСТРІВ?

 

Я не таким його собі уявляв, не таким, я тут помру серед оцих пісків, без води, без тіні, без людей. Можливо десь там в центрі і щось є. Я брів піском, який віддавав полуденним теплом, чистою, таке враження що до мене ніхто не ступав на цей загадковий острів, дивне відчуття, того що я вже тут був, був на цьому острові, але він був тоді не такий, чогось не вистачало, а можливо когось. Але цього не може бути, я тут ще не був, і яхта моя. Що за шум мотора? Я подивився в її сторону, її вже не було, вона впевнено віддалялась від берега в океанічний простір, я кинувся бігти, махаючи руками, із криками – Зупиніться, повернись!!!

Та я впав обличчям м пісок і прибій ніжно погладив мене по голові.

- піздець. – проказав перевернувшись на спину.

Пісок набився мені в ніс, очі, рот, виплюнувши, його і витерши долонями своє обличчя я відкрив очі. Синє небо без жодної хмаринки, без пташки чи смітинки. Чисте.

Чиясь тінь впала на мої ноги. Невже тут хтось є крім мене? Я підхопився та омана зникла, але там все-таки в центрі острова щось було, я погано міг бачити, але це нагадувало собор, що за маячня? Ще одне марево? Але десь мала жити та людина чи громада людей, що викрали мою яхту. Що ж і так безвихідь, океан від мене не втече…

 

ОСТРІВ, ОСТРІВ ЩО ТАК МАНИТЬ СВОЇМИ ОБРАЗМИ, ВІДЧУТТЯМИ, СПОГАДАМИ. ОСТРІВ ЩО ТИ РОБИШ ІЗ НАМИ, ТИ НАС ЛАМАЄШ, РОЗБИРАЄШ НЕМОВ КОНСТРУКТОР НА МАЛЕНЬКІ СКЛАДОВІ, НА ПОМИСЛИ, ДУМКИ, ПОСТУПКИ, ПОКАЗУЄШ НАМ НАШЕ ЖИТТЯ БЕЗ ПРИКРАС ТА КОЛЬОРІВ, ТИ НІМИЙ СУДДЯ, ЯКИЙ НЕ СУДИТЬ А ЛИШЕ ОСУДЖАЄ. БЕЗ АПІЛЯЦІЙНО І СМЕРТЕЛЬНО… ТИ ОСТРІВ, ОСТРІВ.

А ЩО ТАКЕ ОСТРІВ, ЩО? ІСТОТА, РЕАЛЬНІСТЬ, БОГ? ЩО? ЧИ ПРОСТО ОБРАЗ СТВОРЕНИЙ НАМИ НА НАШУ ПОДОБУ ЯК І БОГ КОЛИСЬ СТВОРИВ НАС? ЧИ ТО НАША СОВІСТЬ? ХТО ДАСТЬ НАМ ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ЗАПИТАННЯ, ХТО ВІДПОВІСТЬ ЗА НАС, ЗА НАС ПЕРЕД ОСТРОВОМ? ХТО НАС ЗАХИСТИТЬ ВІД ЙОГО НЕ ВГАМОВНОЇ ЛЮТІ ДО СПРАВЕДЛИВОСТІ, ДО ПОМСТИ, КАРИ? ХТО ВИПРОСИТЬ У НЬОГО ПОМИЛУВАННЯ ДЛЯ НАС? ХТО?

ТА ОСТРІВ МОВЧИТЬ, ВІН ЩЕ МАЄ ЧАС, ЩОБ ЗАГОВОРИТИ…

 

Повільно сонце ковзає по небу, наближається вечір, я хочу пити води, сонце обсмалило мені обличчя, руки, ноги, я втомився, а ще і пів дороги не пройшов, щось тут не лади, таке враження що кожен крок в перед це десять назад, і ніяк не можу позбутись відчуття, що я вже тут був, був, навіть не один день, а декілька днів, а то і більше…

Але не це мене дратує а те що я вже кудись отак вже йшов, йшов дорогою без кінця, і не один раз. Сів на пісок і закрив очі, можливо я просто перегрівся на яхті, і острова немає це все моя фантазія, образи стомленого мозку.

- Ля-ля-ля-ял-ял-ял

- бе.

Нічого не вийшло, все той острів і небо, вже вечоріє, провів пальцями по губах, вони потріскали від спеки, так хочеться пити, невже тут нічого не росте? Так не може бути, не може!!

Та виявляється може. Може мені закопатись в пісок, як це роблять ящірки в пустинні? І що це мені дасть, звідки тут з'явиться вода? Манна небесна впаде?

-        Можливо.

-        Що? Не зрозумів. – підстрибую на ноги піднімаючи в повітря багато кілограмів піску – хто тут?

Біля мене стояв незнайомець, в куряві піску, він був весь в чорному, його довге волосся розвівав вітер. Вітер? Його ж тут не було?

-        мені спекотно було, якщо вітер тобі неприємний то я його можу вимкнути.

-        Ні не треба, не зрозумів? – його очі пильно дивились на мене, я не впевнений, але вони було немов вогонь. – ви можете керувати вітром?

-        А що тут такого дивно, я багато чого можу.

-        І воду дістати?

-        Звісно – він простяг мені долоні і в них з'явилась вода. – пий якщо хочеш.

-        Дякую – і я припав губами до його долонь, вода була така прохолодна та чиста, джерельна вода.

-         ти ж мені продався, це саме мале що я тобі можу зробити.

-        Я продався тобі? Коли?

-        В церкві, це було давно

-        Дякую за воду – втираючи руками вуста відповів я незнайомцю – але я вас в перше бачу, це по перше, а по друге я не ходжу до церкви, що ви мене там бачити не могли. І взагалі хто ви такі?

-        І як я тут взявся – додав замість мене незнайомець.

-        Ти?

-        Ні, - перебив мене він – я не читаю думки, навіщо вони здались мені? Я просто припустив що ти мене запитаєш, от і все.

-        І яка твоя відповідь?

-        Ніяка.

-        Як, ніяка? Не жартуй так зі мною, ми тут самі!!!

-        Смішний ти все-таки Андрію. Ти мені погрожуєш? Але це навпаки я тобі маю погрожувати. Я тобі створюю пекло, придумую муки, що краще не дратуй мене, і будь у мами гарним хлопчиком – і він ущипнув мене за щоку.

-        Пі…

-        Не треба, ти вже таке казав, не повторюйся, не втрачай свою чоловічу гідність, як тоді у вечері, звідки все і почалось.

-        Що почалось?

-        Не перебивай, ні не почалось, це було скоріше, ти ж так любив свою бабку?

-        Бабку? – я сів на пісок, щось ноги ослабли – ні, бабка тут ні до чого

-        А я думаю, що навіть вона і є головним героєм нашої казки, першоосновою твого падіння.

-        Нікуди я не падав!

-        Впав.

-        Не впав!

-        Все таки задаткова ти постать, щось я повторюватись почав, давай подивимось на захід сонця, це така краса, а потім в церкві і поговоримо. Мовчи і спостерігай за Божим чудом.

-        Це просте явище а не чу…

-        Замовкни а то відкушу язика…

Сонце зникло за обрієм, забарвлюючи небо в червоні відтінки, океан виблискував в останніх сонячних променях переливаючись кристальністю, насиченістю золота, міді. Він кипить, палахкотить немов велике вогнище, викидаючи свої опаленні язики-хвилі до вечірніх сутінок, запалюючи небесні фрегати, вітрильники, які вітер проносить по темному небокрилі.

-        хіба це не чуду? – повернувши обличчя до Андрія запитав незнайомець – та ти у нас невірний Фома[1]

-        Може вже достатньо про це? Ти казав що все поясниш

-        не спіши, нам ще далеко йти до церкви, це такий важкий шлях

-        для тебе можливо і важкий, але не для мене, церква теж саме що і лікарня, будинок розпусти чи ресторан. Це споруда яка виконую певні функції у суспільстві людей.

-        Уті-путі – махаючи перед моїм носом вказівним пальцем зареготівся незнайомець

-        Що так смішно?

-        Розсмішив ти мене, церква і розпуста, оце порівняння, чи ти може мав на увазі церкву сатани?

-        Сатана, Кощей Бесмертний[2], Змій Горинич[3] – почав я йому перераховувати на пальцях своєї правої руки – Чудовище Лохнесса[4], це все казки ,вигадки людей, щоб пояснити очевидне.

-        І що по твоєму очевидне, як ти поясниш оце? – і перед нами з'явилась церква, велика, її шпилі гублялись десь в небі, в темряві, плющ по колонах, та стінах намагався доторкнутись неба, він ліз, обплітав, падав, але знову чіплявся за холодні церковні камені, вікон не було, або в середині було так темно, що нічого звідти не було видно. Старі дубові двері відкрились із скрипом, було враження, що нас поїдали своїми поглядами кам'яні горгулі[5], що прикрашали фасад церкви.

-        Це можна багато чим пояснити, моєю втомою, що я зразу не помітив споруди, поганим зором, пилом, що завис в повітрі, сутінками, вони ховали від нас образ церкви, тим що ти мене заговорив, моєю не уважністю.

-        Браво, браво – заплескав в долоні чоловік – мої вам вітання, і VIP запрошення до пекла, заходи.

-        Це по твоєму пекло? Церква?

-        А що тут такого дивного? – закриваючи за нами двері запитав  незнайомець – що грішникам не потрібна церква?

-        В пеклі вже всі осуджені, то навіщо просити милостиню в Бога, в який сам вже вам виніс вічний вирок?

-        Покаятись ніколи не буває пізно. Проси і буде тобі дано.

-        щось подібне на цибулину за яку мене буде мій янгол охоронець витягати?

-        Це ж просто алегорія, не треба все дослівно сприймати пане докторе філософії – сідаючи на лавку проказав із посмішкою чоловік.

-        Ви надомною смієтесь?

-        Що ви, хоча вам видніше ви ж науковець.

-        З ваших вуст це звучить як прокажений. – сідаючи на сусідню лавочку відказав я йому.

-        Це вже ваше право думати про те що я мав на увазі і як вимовив.

-        Можливо перейдемо до головного, я забув як вас звати

-        А я і не казав – посміхнувся незнайомець – Фламус, можеш мене так називати.

-        Вогняний, спалахуючий?

-        Я бачу ти знаєш добре латинь, щось подібне.

-        І звідки ти мене знаєш?

-        О це довга розповідь.

-        Я думаю в нас багато є часу

-        Ти правий ціла вічність попереду. Та я маю інших, не один ти продав душу Сатані.

-        Я не продавав.

-        В тебе що сталась амнезія – допитливо дивлячись в моє обличчя запитав Фламус – ах так, це ж я

-        Що смієшся, ніякої амнезії не було.

-        Ти так думаєш? Що ж трошки тебе просвітлю. В дитинстві ти привернув до себе увагу князя, надавши допомогу своїй мамі у вбивстві власної бабки. Про це дізнався батько, не про тебе, а про маму, вона, мабуть, щось тобі не вгодила. Та вийшло все не так як ти бажав, батько нічого не зміг доказати і вони розвелись. Хоч він і був впливовим та суд залишив тебе матері, це вже ми постарались. Для твоєї душі це було краще…

-        Що за…

-        Не перебивай – піднявши палець в гору продовжив Фламус – Він все чує, з нашої точки зору так було краще. Мама твого батька любила, і його втрата призвела до п'янки, а так як ти був її маленьким тираном досить довгий час і як їй часто снилось, сам розказав батькові, то для тебе настав апокаліпсис[6]. Вона тебе мучила, гасила в твоє тіло недопалки, твоя схованка була на цвинтарі, що був сорок метрів від вашого будинку, ти там в старій могилі ховався від п'яної матері. Ти лежав в труні біля покійника і мріяв про свої світи, про те що ти безсмертний, вічний, і до тебе прибігають люди, падають на коліна і просять від тебе влади, багатство, любов, силу, життя, ти був і рицарем який рятував бідних, бився із зміями визволяючи принцес, ти створював людей, але ти повертався додому де образно кажучи помирав. Все таки батько тебе відібрав від матері і в тебе почалось нове життя. У нас були інші важливі справи, не ти один цікавий грішник, та і втекти від нас ти вже не міг, твій батько медик, професор хірургії, декан, і так далі, і далі, був атеїстом, навіть точніше комуністом. Він не вірив у Бога, але вірив у світле майбутнє, яке так і не настало. Для нього. Та і для тебе. Мовчиш?

-        Ти сам казав мені не перебивати, що визначись. – буркнув я. не люблю коли хтось витягує те що так все життя намагаєшся заховати, закопати, забути…

-        Та мені все рівно, це як то кажуть передсмертна твоя сповідь моїми вустами – він думав що я переб'ю, та я мовчав, і він продовжив – ти поступив в універ, десь на другому курсі на новий рік ти в старенькій церкві продав нам душу.

-        Це був ти?

-        Ні не я, в мої обов'язки входить мучити запроданців а не їх спокушати. Це не вдячна справа, тебе можуть обманути, і на смарку весь час який ти потратив на спокусу цього грішника, були такі авантюристи. Цим займається Сатана, подеколи Асмодей[7], але ніколи Фламус.

-        Гаразд ти продовжиш свою маячню, мені вже набридло тут сидіти.

-        Ти, мабуть, вперше в церкві, буває.

-        Якщо ти демон та чому ти ввійшов в святе місце?

-        А хто казав що це Божа церква, я таке не казав.

-        «а що грішникам не потрібна церква» - це твої слова, чи ти від них відмовляєшся?

-        Ні, я не відрікаюсь від своїх слів, як і всі до речі демони, це нас і згубило, ми занадто горді, і честь, слово яке ми дали вища від всього. Я не казав яка церква, вони думають що моляться Богу, що творять в його честь і славу, але насправді це омана. Сатана може дати 100, 200 істин і одну не правду, на перший погляд непомітну, але та не правда переважить всі ті істини що він приправив брехнею. Але ти казав щоб я продовжував свою маячню.

-        Так, продовжуй, хочу побачити чим все це закінчиться.

-        Не думаю що кінець тобі сподобається, але слухай – і він продовжив -  продав ти душу і всім так весело стало, ти закінчив аспіру, про твоїх дівчат я говорити не буду, але про Ніну.

-        До чого тут вона?

-        Що пам'ять повертається

-        Ні але…

-        Але, але, так мало букв, але яке сильне слово, слово боягуза, але не будемо про це, що ж продовжу. У вас з нею були амури-мури, вона завагітніла і ти її вбив.

-        Це не правда, це був нещасний випадок.

-        Це людський суд, такий виніс тобі вирок а Наш суд.

-        Який це ваш суд, демонів?

-        Божий, у нас спільний суд Бог суддя, ми прокурори а ангели адвокати. Це так образно щоб тобі краще уявити.

-        Уявив.

-        Та не вже?

-        І який ви мені присудили вирок? Мабуть, я мав би про це першим знати?

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 3740 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru