Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Чорна лірика. частина 2.


Категория: Повести


А хлопчик щось прошепотів на вухо другої жінки. Вона закривила лице в позі «вичавлений лимон №7».

- Що вона ходить з тобою садик?

- Так і її виховательки прив'язують навіть до ніжки ліжка – Збуджено заговорив хлопчик – ЯК СОБАКУ!

- А чому?

- Вона ДДДДДДДДДура. За те і прив'язували, і вона навіть попісалась.

 

Добре, що їду додому. Приїду, а там МАКУ мене побачить, зрадіє і вимиє. Потім я скажу, щоб мене більше в садик не відправляла, тому що там погані мами і погані діти. Вони кусаються і говорять, що в мене немає ТЕБЕ МАМА! НУ, ТИ Ж Є! ПРАВДА? А ще вони мене бити і побивши, звуть злих мам, які потім мене прив'язують до ліжка. Мені там дуже погано. я хочу пі – пі, а в кімнаті нікого, а мотузок прив'язаний до шиї вузлом, який не дозволено розв'язувати. А так хочеться пі – пі. Але тепер я їду до МАМИ! До НАЙЧУДОВІШОЇ І самої ЗОЛОТОЇ На світі МАМИ.

 

Маршрутка зупинилася і декілька чоловіків вийшли з неї. Двері плаксиво закрилися, немов кришка на труні, і далі покотилася по скляному асфальту.

 

В душі темно і лише відблиски давно гучних пожеж ще виднілися в ранковій темноті. Блідолиций місяць, немов ангел, впав з небес на гладко поголену землю. Він почорнів, як і все що росло на цьому місці. Навіть дзвоники і то дзвонили похоронним дзвоном. Він обпік собі крила, об прохолодну душевну спеку і розбив собі обличчя і руки об кам'яні образи добрих МАМ.

Вони підійшли до нього, і в їх руках він побачив букет чорних ромашок. Мовчки, вони витерли своїми рукавами йому кров з лиця. Вони були добрі, але кам'яні. Ангел мовчки встав на коліна взяв ромашки із їх кам'яних рук і тихо заплакав. Йому не було шкода себе. Адже таке повинно було статися, але ці обгорілі ромашки, що росли не далеко на горбах, сяяли, такою глибокою білю, що навіть його падше серце не витримало, і заплакало. Він віддалявся все в глибочінь Чорної землі мовчки толочивши скривавленими ногами Чорні ромашки. З його очей на землю капали сльози обвугленими шматками, які роз'їдали землю і перетворювалися в чорно - кам'яні змії. І топтатимеш василіска…

А кам'яні Мами дивилися мовчки в слід падшому ангелу.

Вона вміли дивитись а от любити…

- Альоша йди сюди, тут вільно – промовив чоловік, вдаряючи рукою по сидінню біля себе.

ВИЛЯСК, ЛЯСК, УДАР, УДАР, БОЛЮЧИЙ УДАР РУЙНУЄ ТИШУ, УДАР В ТИШУ, УДАР В ОБЛИЧЧЯ,  ПО СПИНІ, УДАР В Душі.

- Це Поліна – прокричав хлопчик.

Його холодний, дитячий сміх розірвав дівчину пополам.

 

Але як хочеться спати. Спати. Стулити втомлені очі, стулити повіки і заснути, щоб стати принцесою як в казці, добрій і старій казці яку їй прочитала колись Мама. У неї буде маленьке королівство, в якому не буде поганих мам, поганих дітей і поганих людей.

Вона посміхнулася ж так добре бути королевою.

Очі стулилися і голова то сюди, то туди. Дівчина заснула.

Прокинулася від того що в маршрутку сіли.

До мене тихо підкрадаючись підходить моє Я і стає за спину. Деякий час воно мовчить тихенько читаючи мої каракулі. Невже сподобалась, тішу свою гордість…

Він вириває з моїх рук листи і починає шматувати свіжо спечену новелу на дрібні шматки.

- Коли ти почнеш писати щось путяще! – закричав він і пішов знову до себе лишаючи мене самого посеред кімнати порожньої, як маршрутка. Берусь за перо, але думки, як ті метелики розлетілися далеко за небокрил. Нічого не виходить. Може їй на писати SMS? Про те як я її люблю?...

Я його образив. Це я відчув. Я все частіше починаю відчувати душевний стан свого другого я. Він образився. Але хіба я в цьому винний? Мабуть, мабуть, що? Я заплутався, заплутався в домислах що створює моє друге я, я втрачаю відчуття реальності, відчуття існування. Можливо я йому не потрібний, цікаво. Можливо просто двох особистостей в одному тілові забагато. Просто відкрити душу і викинутись через неї, залишивши його в маленькому королівстві мого тіла…

Смішно. А якщо він існує доки існую, я або навпаки? А якщо він теж вирішить покинути тіло то що буде потім. Відсутність може знищити тіло перетворити в сіру мишку нашого самозакоханого світу. Або тіло породить нове я, не подібне на попередні і можливо більш живуче від нас…

Не знаю…

Краще знову почну писати може щось і вийде…

 

- Стій міліція! – почув за своєю спиною Роман.

Роман зупинився і подивився убік голосу, що летить. До нього йшов чоловік і перегортав в руках журнал.

- Ти не знаєш, як пройти на вулицю Франка?

- Йдіть прямо, а потім повернути потрібно вліво це і буде вулиця Франка.

- А закурити не знайдеться?

- Ні, не палю.

- Молодець!

Від чоловіка віяло спиртним і з потілим тілом.

- Ти можеш мене провести?

- Але це ж близько, 5 хвилин ходьби.

- Я вперше за десять років в цьому місті. Розумієш? Я дальнобольщик і в мене тут живе брат. Він би мене зустрів, та тільки на днях зламав собі ногу.

- А ви хоча б знаєте його адресу?

- Так. Франка 164/48 і біля під'їзду біла Волга. Розумієш я п'яний, а мені завтра потрібно їхати і мені срочняк потрібно відіспатися, а зараз вже 23. Розумієш? Я дальнобойщик.

- Добре, я вас проведу. - Промовив Роман

Біс би його забрав! Звалився мені на голову. Мені завтра рано вставати, а він привалив тепер. Провести його треба! Вони деякий час йшли мовчки. Кожний думав про своє “жіноче”. Нічні ліхтарі тьмяно випускали брудне проміння електричного світла. Калюжі, як розбитті дзеркала покривали вулиці і газони. В їх гладкій поверхні спотворювалися фігури про ходячих біля них людей. По небу рисою бігли брудні зірки, а місяць як остинутий млинець пускав слину веселкою по небу.

Тихо тільки подекуди проходили пішаки, стукаючи копитами по Чорному бетону. Будинки закутані в пилюку та штукатурку похмуро спали, навалившись на сірий туман, що бігав по вулицях як червоний бик. Машини немов не доїдені шпротні консерви після пікніка валялися по всій території біля квадратних будинків.

- Не знайдеться закурити? – заговорив чоловік, підходячи до групи молодих биків.

- Немає дідусь – проказав головний в стаді.

- Так ви що дальнобольщику не знайдете і однієї сигарети? – продовжував говорити чоловік. – Розумієте, я п'яний, а мені завтра їхати, п'ять тон каменя за спиною і кермо в зубах. На заді вже мозолі висидів.

- А куди везете?

- До Москви. Щоб вони здохнули – додав він, коли мимо них проїхало ДАІ.

Роман, що відійшов убік від групи, думав залишити його, або почекати. Але я пообіцяв.

- Ну, все дядьку щасливо український камінь довести до Москви.

- А Я не один – Прокричав чоловік - Зі мною ще три фури.

- Фе я думав, що ти вже залишив мене.

- Я теж так думав.

Вони ще довго йшли мовчки.

- Ось Франка.

- Допоможи мені знайти будинок.

- Так у мене години в обріз

- Я десять доларів тобі за це дам. – Говорив чоловік - розумієш я п'яний, місто не знаю, як я знайду будинок. Допоможи я ж п'яний.

- Та мені гроші не потрібні, не в цьому річ, але допоможу.

Вони йшли і дивилися на будинки.

-                                                                                                                                                                                                                              156 значить туди – показуючи рукою проказав Роман.

Моя голова тихо спустилася на стіл. Так це не дуже добре, але все таки це перші мої спроби викласти свої думки буквами на чистому папері. Хоч і не вдалі, але краще падати підніматись, і далі йти чим стояти на місці, і спостерігати, як життя піском стікає поміж твоїх пальців на землю. Я потім допишу і дам прочитати своєму другому я. Може йому це більше сподобається… Почувся тихий мелодійний спів – «Эй, судьба моя, Чем порадуешь меня?»[1] - прийшла sms.

 

Ty ne maew bazannja pity na dekilka dniv vidpo4yty u gory? Com4ykJ

 

Я задумався. Можливо це піде мені на краще. Відпочинок ніколи ще не зашкоджував людині. Потрібно, щось відписати, але так ліньки…

 

Pryvityk Sone4koJ zvisno bazannja je, a koly I kudy? Wo porobljajew? Meni bez tebe duze sumnoL ja sku4yv. Nizno ciluju v nosyk moje sonne LevenjatkoJ

 

Тепер залишилось почекати відповідь. Звісно я час знайду і піду в гори. Я піду заради неї…

 

7 lypnjaJ na 4ornogoruJ ja tez za toboju sku4yla. Nizno nizno ciluju I obnimajuJ bazaju tobi puhnastyh snivJ com4ycJ

 

- Ось ваш будинок.

- Спасибі – Потискуючи руки, проказав чоловік – Пішли, вип'ємо по сто.

- Та ні, не хочу.

- Ти що зневажаєш ветерана?

- Ви ветеран?

- Так – Гордо випнувши груди, промовив чоловік – Я офіцер в запасі. Служив в Чечні в спец загоні Скорпіони! Знаєш удар по вухах долонями і ребром по шиї? Все бляху привезли. Якщо будуть якісь проблеми, дзвони по 37-28-01 і ми приїдемо. А ти запитай - на вас Боїнг падав? Ось зараз впаде. А ми приїдемо, і я скажу – Привезли бляху куди вантажити? І ляск по вухах, так що кров хлине з носа.

Знаєш, я вбивав, там на війні. Жінки ридали – не вбивай заради аллаха, не вбивай! Дітей! а я їм.  - А я в аллаха не вірю, я в Бога вірю! Ножем по горлу. Ось так. А кров яскраво-червона така тепла що навіть димиться. І в Повітрі повисав Густий аромат. Кров текла по шиї по одягу по руках і по ногах. Знаєш я до тепер не можу відмити від тієї крові свої долоні.

ПОДИВИСь! КРОВ! КРОВ! НА РУКАХ КРОВ!!!   

Кричав розмахуючи руками офіцер.

Не відмиваються навіть бензином і кислотою. Кров всюди на руках. Дитяча кров плаче і стікає в душу розжареним залізом. Я на руках бачу перерізану ножем шию. Я не ДИВЛЮСЯ В ДЗЕРКАЛА Я ТАМ БАЧУ Потухлі ОЧІ МАТЕРІВ А в чашці З КАВОЮ очі вБИТИХ МНОЮ ДІТЕЙ. по МОЇХ СТОПах ХОДИТЬ ДИЯВОЛ, АБО Я ПіШов ПО його, АЛЕ МЕНІ БОЛЯЧЕ. Я не МОЖУ ЗАКРиТи ОЧІ, тому що ЖИРНИМи ПЛЯМАМИ КРОВ ЗАЛАЗиТь ПІД Повіки випікаючи мої стомлені ОЧІ. ІРЖАВА ТУША КОЛИШЕТЬСЯ НА гілках СТАРОГО ДУБА І КРиЧИТь- я не ВІРЮ В АЛЛАХА А В БОГА. АЛЕ ЧИ це БОГ? Я БОЮСЯ СПАТИ. В ночі До МЕНЕ ПРИХОДЯТЬ УБИТІ МНОЮ, І ОБСІДАЮТЬ колом, І  починають ГРАти В ПОКЕР. ГРАЮТЬ НА МОЮ ДУШУ.

Кров, дитячий плач немов ваговоз біжить і тягне каламутне моє тіло по дорозі з гірського асфальту. Все рухається, уповільнюючи хід. Все стікає по руках немов Янтарна кров. Я боюся спати і тому я багато п'ю. Я вопше до війни не пив, але після покеру почав горілочку ковтати.

Кров горить тече піниться душить водовертю спогадів по шкірі. Кров від слідів від трупів від духів смерті. Тобі це не зрозуміти.

- Кров! Дивися! Бачиш? – кричав чоловік, протираючи очі руками. – А на плечі горить пекельним полум'ям тату скорпіона. Це він у всьому винен, всі винні! Всі! Що кров не змивається. Знаєш мені сниться тільки закрию очі. Жінка несе на підносі смаженого синочка з яблуками і кружалами лимона, в очах зелені оливки, а в роті пастернак. Кров тече з носа, а в мами на шиї кривава лінія.

- Їж хороший, їж. – шепотіла вовчою мовою жінка.

- Виходить ти віриш у Бога? – питає дитя випльовуючи мені в лице перепрілий пастернак і грудочки крові.

-НА! ЇЖ! – І КИДАЄ, СТАВЛЯЧИ ТІЛО ДИТИНИ.

- ВІРИШ! ВІРИШ! ВБИВАЄШ! – А КРОВ ГУСТІЄ І СКаПУЄ З РАНИ, НЕМОВ З РОЗБИТОГО ГРАНАТА. ЛІЗЕ МЕНІ В ШИЮ, В ДУШУ, Я ПОТОПАЮ В ДИТЯЧІЙ КРОВІ! КРОВ ЗАКИПАЄ В ЛЕГЕНЯХ. Я ЧУЮ СМЕРТЬ. ВОНА БІЛЯ МЕНЕ ТАК БЛИЗЬКО, ЩО Я ЧУЮ ЇЇ ЗАПАХ З РОТА. ЗАПАХ ПЕКЛА І БАГАТЬ. ВОНА чіпає мене за плече і німими губами шепоче – пішли.

Я прокидаюся і бачу свою дружину, яка стоїть в тапочках з чорної смоли. Водорості звисають довгими пасмами з голови, а у вухах сріблясті черепашки. Я бачу дружину, п'ять років тому що втопилась в болотах біля Москви. Москва місто проклятих їх прокляли в унісон мільйони померлих в Чечні, В ЗЕМНОМУ Пеклі! Вона п'є кров дітей, і їсть м'ясо матерів, яких на вертели самі, і підсмажили, при трусивши кропом, і петрушкою. це страшно! ЦЕ боляче! КРОВ І СМЕРТЬ! НА РУКАХ, НА ДУШІ, НА СЕРЦЯХ ВТОМЛЕНИХ Облич.

- Пішли - протягує вона мені руку з довгими пальцями, посинілими з часом і почорнілими нігтями. М'ясо відходить від кісток, і шкіра звисає личаками, немов одяг на дервіші. Я вмираю і прокидаюся в крові, яка стікає з мого носа, а в ногах стоїть Чорний і Білий Ангел.

- ще не пора. Ти будиш жити вічність. Ти хотів крові і в крові вмиратимеш, і воскресати меш, немов птах фенікс мучитись, як Прометей, і вмираючи, як смертний, Ти на землі випробуєш всі муки пекла, щоб в Аду провести  сю свою вічність порізаний на шматки спогадів.

- Але це дурниці. Якщо б тільки кров відмивалася з долонь. Кров розумієш? Дістаю гроші – КРОВ, А Я ЦІ ГРОШІ ЗАРОБИВ Честю І ТІЛОМ В ЧЕЧНІ. ТИ не РОЗУМІЄШ. ЧЕЧНЯ ТУТ! БАЧИШ В СЕРЦІ В ГРУДЯХ. Я ВЖЕ не ЛЮДИНА. Я ніхто. Я без ЧЕЧНІ  не можу, як і вона без мене. Я помру в ЧЕЧНІ серед трупів російських солдатів.

- Дивися! КРОВ! КРОВ! КРОВ! – КРИЧАВ ЧОЛОВІК, але Романа УЖЕ НЕ БУЛО.

 



[1]          «Такая вот печаль» - пісня гурту «Кипелов».

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 4721 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru