Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 19
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Чорна лірика. Частина 3


Категория: Повести


СКОРПІОНИ.

 

Моє я знову приходило до мене. Мовчки по сидівши і по гортавши старий випуск плейбола вийшЛо з кімнати. За ним зграєю по вибігали чорні жуки на ймення турун. Золоте світло від лампочки падало немов осіннє кленове листя. Їх танець важко було змалювати фарбами життя. Так просто, а виходить, як завжди – занадто складно.

Я пішов залишивши своє безталанне я згорбленим над столом і кипою білих аркушів. Колись я може йому і допоміг би, але тепер я спустошений. Розораний як Українські степи – одне перекоти поле залишилось кочувати в не прозорому мороці. Я вважав себе занадто сильним. Занадто, занадто…

Іду сонним містом мені посміхаються розбиті ліхтарі забрудненим світлом ідей. Мене ніхто більше, і не бачить, і це добре. За те я бачу душі тих хто називаються людьми. Ось іде дівчина – довгі загорілі ніжки, облігаюча біла юпочка і відкрита блузка теж білого кольору. В неї очі, як ті журавлі, що відлетіли в теплі краї та тепло не знайшли. Янгол без крил. Вона втратила свої крила. Я бачу шрами на її душі, вони не встигли ще загоїтися і червона кров проступала на блузку. А серце, серце, де ВОНО? Не має тільки обвуглені недопалки прилук. Вона подарувала своє серці іншій людині, а та взяла і скупала в бруді всього світу, і потім викинула на поталу голодним шулікам. Шуліки, що не доїли те втоптали в чорний асфальт. Немає серця і навіть спомину — нема людини…

Вона пройшла повз мене і зупинилась біля моста. Я не бачив, але відчув, як булькнула вода в тіло кинуте розораною душею...

Люди без серця довго не живуть. Вони його шукають, і якщо не знаходять то помирають. Важко призвичаїтись ходити по землі, якщо ти літав між хмарах. Літав тоді коли ще за спиною ти мав білі крила…

А я продовжую гуляти. Люблю самоту, але не люблю сумувати. Занадто багато чого можна промовити і ще більше можна написати, якщо ти знаєш що це ніхто не прочитає.

Коли душа, аж витанцьовує перед очима своєю оригінальністю то втікає лише ти доторкнешся пером до чистого аркушу. Багато людей самі нагадують шматок білого паперу на якому пишуть чужі історії чужими думками і чужими руками тримають перо змочене в твоїй крові.

Але вона одна далека печальна зоря. 40 метрів до кохання. Це може колись стане моєю назвою нового роману, але все ще попереду…

Ніколи не думав, а, що може бути по переду? Світло, чи темрява? Кожен сам творить свою долю і обирає стежку по якій буде іти. Під серцем пролягає лінія метро смерть-пустота. До неї збігаються зграйками пустельні сни тягнучи за собою зів’ялі сльози буденності. Купують жетон і сідають у метро. Вони їдуть, щоб знову повернутися вечірньою росою, журавлями за летівши то відкритих дверей душі, щоб потім знову бігти на метро… Серце часто дрижить всіма вікнами духовності. Ти жив як і сотні скляних алмазів.

Сів на лавочку з пивом в руках. Не люблю чернігівське. Ледве знайшов Львівське світле. Люблю Львів. Там серед кам’яних левів і готики я знаходжу себе. Себе притрушеного гірничим пилом з вогнем в руках і розірваним серцем. Кидаю перли на вулиці свиней. І умиваю сонце гіркими настояними на календулі сльозами. Ловлю губами морозний дощ і засинаю під спів не веселих демонів потойбіччя. Львів нагадує мені мій внутрішній стан – живого старого…

Як казав Висоцький -

 

“А мы живем в мертвящей пустоте,-
Попробуй надави - так брызнет гноем,-
И страх мертвящий заглушаем воем -
И те, что первые, и люди, что в хвосте.

И обязательные жертвоприношенья,
Отцами нашими воспетые не раз,
Печать поставили на наше поколенье -
Лишили разума и памяти и глаз.”

 

Цікаві правда слова? Слова, думки, образи, епітети...

Там ми разом потопаємо в живому - мертвому каламутячи дно душі і потім в піску минулого будуємо замки із піску які з радістю даримо дорогим нам людям, щоб вони в них жили. Дивно. Дивно, але, але краще я вип’ю своє пиво і піду спати. Шкода, якщо Львів стане Києвом. Тоді я зникну, як і духовність.

Все-таки я вирішив поїхати в гори набратися наснаги і може мене би щось зачепило і потім я написав би твір. Їду в маршрутці. Моє тіло закутане в все чорне. Я в траурі в мене померло щось близьке – душа.

 

«Чотири кімнати для чотирьох різних речей. Місяць заховався за хмари. Сад наповнений похміллям лежав п’яний на землі. Важко хитав гілками і яблуками осипався на зелену траву.

Він старів, вже з’явилися перші жовті листя і декілька груш висохли під корінь. Трава вже не була така густа і висока. Її колір потьмянів і вицвів, як блузка на сонці.

В саду сидить старенький будинок із чотирма кімнатами. Чотири кімнати для чотирьох різних людей.

Листя нападало в стару криничку. Каміння позеленіло від мохів і води. Вже не так блищала на сонці вода. Воді важко було витікати з під коренів старої верби, яка все більше схилялась до землі.

Вона ще більш старіша від джерела вже важко дихала і їй було боляче стояти. Ревматизм скрутив її коріння, а старість по вимивала силу і твердість з її стовбура.

Її посадили четверо різних людей. Чотири рази.

Вони збудували будинок із сірого каменю із чотирма різними кімнатами. Для різних людей.

Доріжка із білого мармуру вела від огорожі до дверей будинку. Трава росла між кусками мармуру і він вже по сірів від води і сонця.

Скільки ніг по ній протопало. Скільки людей плакали сидячи на її холодних, мармурових шматках. Скільки поцілунків вона бачила і скільки ніжних слів коли була ще молодою, а тепер вона забула вже людську мову і голос би вже, мабуть, не впізнала б.

Тут жили чотири людей. Різних і однакових. Однакових, але різних.

Та все пройшло.

Сад вже давно не пам’ятає, як їх було звати і дорога забула їх голос і ноги, а криничка змила їх образи із своєї поверхні і він безслідно запав жовтим листям.

Сад, будинок, чотири кімнатами, дорога, криничка і стара верба, а чотирьох різних людей забули…»

 

Смерть занадто близько. Я хочу, щось написати, глибоке, філософське.

Але як говорив герой роману Сенкевича «Без догм»

-                                                                                                                                                                                                                              Не профілосовствуй…

Небо все затягнуте хмарами. Тепер все сіро, важко писати в маршрутці коли вона їде. Біла лінія наче лице примадонни балету смерті. Невинний ліричний відступ коли тіло хоче розчинитись у напівреальності. Я стомлений і хочу спати…

 

Все-таки світ складається із слотів наче бджолині соти. Вони наповнені солодким медом сповнені ароматоксамитом минулого і прийдешнього. Теперішнього немає тому, що через долю секунд воно стає минулим. Ми живимо між двома світами – до і після. На дворі сіро і холодно. Я не відчуваю, щось хороше, таке враження, що поїзд на, якому я мав їхати, пронісся повз мене, а я сміючись подумав, що хтось таки на нього не встиг сісти. Прикро відчувати паралельність між словами, дух порожнечі в цілком щільному просторі.

 

Пішов на похорон. Якесь пануюче свято Смерті. «Будь свят скорбный удел, да светится твое имя»[1]. Вона споєна своєю перемогою над життям, сиділа під старою Грушею. Її сполохані священиком очі сміялися чорними журавлями, пускаючи чорні веселки на людей.

 

Мені було якось порожньо серед стількох вбитих горем людей. Я сів біля Смерті. Вона зміряла мене своїм зимоволітнім поглядом і заснула.

Я ж бажав із нею поговорити. В мене стільки скопилось до неї питань з того часу, як я з нею останній раз говорив. Тоді ми зустрілись під високою сосною. Моє друге Я вирішило повіситись…

Вона відчула мої роздоріжжя в душі і позіхнувши хворобами відкрила очі. Тепер в неї вони набули янтарного кольору – кольору пекла. Кажу янтарного бо бурштинового не зв’язане із смертю, скоріше із коханням.

-                                                                                                                                                                                                                              Ну, що ти в мене намірився вивідати? – про скрипіла Смерть розчіплюючи свої розкішні вуста.

-                                                                                                                                                                                                                              Багато чого, якщо ти звісно захочеш про це говорити?

-                                                                                                                                                                                                                              А ти не мудруй, як тоді дивлячись на самогубство свого я і все буде добре. – сичала Смерть мовою мертвих.

Її слова згустками сірки вилітали із солодких вуст і згоряли синім вогнем в повітрі. Дим від її слів змішувався із ладаном і сповнював людей відчуттям смертності, і не стійкості.

-                                                                                                                                                                                                                              Чому так важко помирати?

-                                                                                                                                                                                                                              Так, як би ти сам не знав відповіді на своє запитання. Це краще запитай в чорта.

-                                                                                                                                                                                                                              А де він?

-                                                                                                                                                                                                                              А він зараз прийде. Він завжди приходить. Йому подобається стояти здалеку і вивчати людей. Їх стиль мислення, щоб потім краще і професійне їх спокушати.

-                                                                                                                                                                                                                              Гаразд, а, як поживає перевізник?

-                                                                                                                                                                                                                              Важко йому тепер. Повністю дістав його панкреатит. – сумно про каркала Смерть.

Смерть була, як завжди на висоті. Її краса могла затьмарити навіть саме життя. Довгі коси сріблястим світлом спадали на оксамитові голі плечі, а ніжно п'янке тіло, надто жаданої діви, було налито по вінця кришталевою свіжістю, та насолодою такою п'янкою і жаданою немов мандаринки в роті що так солодко духмянили язик. Відчути її вуста на своїх, її поцілунок - «Поцелуй мой как лед на губах»[2]. Мрійлива омана, закоханість до смерті до її безсмертного тіла до образу що сірими журавлями прилітає до вас і її спів забирає вашу душу, а навіщо тіло коли поруч сама ніжна і досконала діва – смерть?

-                                                                                                                                                                                                                              Як би ти була жінкою, то я б у тебе закохався. – промовив тихо я.

-                                                                                                                                                                                                                              Отаке мені до тебе, ще ніхто не говорив. – посміхнулась Смерть своїми спокусами. – Як твоє поживає друге Я?

-                                                                                                                                                                                                                              Помаленьку, але після того інциденту повністю замкнувся в собі. Відгородився потужними кам’яними стінами від навколишнього середовища. Інколи приходить мене покритикувати і мовчки кудись втікає. Останнім часом ми зовсім з ним перестали говорити. Хоча я все сильніше починаю його відчувати. Така дилема – Я, ВІН, І ТИ.

-                                                                                                                                                                                                                              Я? А, ПРИ ЧОМУ Я?

-                                                                                                                                                                                                                              А ти завжди в мені, наче частинка чогось необхідного в моєму житті.

-                                                                                                                                                                                                                              Перший раз бачу людину, яка закохана в смерть.

-                                                                                                                                                                                                                              А я перша людина, яка говорить і ходить на каву із смертю по під руку.

-                                                                                                                                                                                                                              Але це було так давно.

-                                                                                                                                                                                                                              Але це було…

 

Похорон скінчився. Десь далеко видно було силует сатани. Він закутаний в чорну сутану тримав над собою парасольку в червоний горошок. Немов краватка того редактора який місяць тому помер увісні від інфаркту. Я казав що мене смерть любить.

Він, як і я, не любив дощі. Та ближче Він не підійшов і мені так того разу і не вдалось з ним поговорити, а можливо він би і не захотів із смертним балакати…

Небо плакало, втираючи очі теплими вітрами. Смерть пішла до когось в гості, туди де їй не будуть раді. Вона звикла до того, що її ніхто не любить. Але чим вона завинила перед людьми? Вона просто виконавець Божої волі, ні більше, а ні менше. А може я просто в Смерть закохався?

Я пішов теж. Якось без Смерті зовсім не цікаво. Люди такі егоїстичні, доки людина жива обливають різним лайном та лайками а коли помре то готові не лише о те все, що на протязі життя мерця виливали на його голову злизати, а і язиком вилизати його по синівшу гузицю. Тепер він не алкоголік а Мойсей що спустився до них з небес, а тепер спокутує їх гріхи, а такий був добрим чоловік, завжди радий був в скруті протягнути руку сусідам, щоб ті відгризли пальці до плечей...

 

Duvlys na garnyj zahid soncja,I tak dobre stae,mabyt bu duvulas na nogo vi4no…na vyluci tuho,spokijno, navit vitru ne mae…I lydej malo…vid4yvaew jakys vnytriwny svobody…

Красива mmsка, може мені, щось їй відписати, чи краще на потім? Щось тепер немає в мені тієї свободи про яку вона пише. Їй добре вона знайшла о те омріяне крилате.

-                                                                                                                                                                                                                             А я? коли знайду я!!!!!!! – кричу, хапаю руками повітря і розриваю на шматки. – Все до бісу!

 

За вікном сніг падав, крутився поміж тисяч гілок і розбивався вогнем об торішню не прибрану землю. Вітер рвав позолочені житом коси, і сплітав мавкам вінки, які на Купала пускали їх по річці. Ведмеді босоніж бігали в липневих паморозках збираючи мариновані омари в ізумруднопожовклій траві. Мороз спав вбитий літнім холодом, йому було зле, він перепив на останній завірюсі - тоді була велика гулянка, навіть Торнадо із Мехіко приїздив на це дійство. А так все текло наче вода в болоті…

Я прокинувся в ейфорії, таке мені, ще не снилось реальністю аж несло від свіжо проспаного сну. Я вирішив відписати знайомій із Києва. Тепер в мене було хоч трошки бажання, щось творити.

 

Dobryj ranokJ meni prysnyvsja takyj realnyj son!wo prosto – VAVJ jak tvij nastrij pislja zahodu soncja?

 

Pruvituk!nastrij ne pogaNUJ,ALE MIG BU BYTU I KRAWEJ. Wo * tobi take realne I horowe snylos?

 

Te 4ogo ja navit nikoly neba4yv!v realnosti!sama gola fantazija!a taka realnablyzka!wo mozna spryjnjaty jiji za disnist!a 4omu nastrij ne te?

 

Oj,tu govoruw samumu zagadkamu-Ja nastrijne ty*e, navit ne znajy 4ogo,-vzagalito ja v*e zabyla koly v mene byv 100%garnuj nastrij,4ogos tak vuhodyt…

 

Tomu wo I son velyka zagadka,na4e labirynt dumok spletenyh obrazamy v odne cile. u mene tez same 100 nedosjazne jak I mrijiJ

 

Ми вирушили в гори. Нас не було багато, але і мало нас теж не було. Навколо так була красота, що мліло серце викинуте просто на дорогу. Воно йшло поряд мене, на дувшись наче сич. Воно мене весь час діставало і я просто викинув його із грудей.

 

На жаль світ побудований занадто складно, як для мене. Мені важко розуміти його принципи і жити наче я алмаз із дешевого скла. Наче пісок між долонями старця, хвилини буття протікають вдалечінь спопеляючи гомін віків. Гори дихали наповнюючи тіло гірським духом і бажанням до польоту.

 

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 2516 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru