Логин: itaka-k
ФИО: Глеб Рустан Юрійович
Дата рождения: 1984-10-18
Репутация: 12
Меня читают: 1 Смотреть список
Город: Ужгород
Публикаций: 21
Коментариев: 96
Группа: Литсовет
Почта:

Чорна лірика. частина 4


Категория: Повести


Я дивлюсь, як мій корабель потопає і при цьому нічого не роблю, щоб його спасти. Я відчуваю, що цю втрату не переживу. Дивлюсь на небо і думаю, як пощастило тим хто там…

Я не хочу нічого робити, навіть заставляти своє тіло імітувати процес який називається – життя. Моє я приходило увісні. Мовчки простояло надомною і пустивши декілька сльозин почалапало в ранкову порожнечу.

Я був розбитий. В кожного є своя Голгофа. В мене виявилось - це був Петрос. Камінь, і на камені я розіпнутий був. На висоті 2020 я розіп’яв своє кохання, єдине, що в мене було на сьому світові. Я втрачаю життєву силу, смисл до існування. Навіщо, щось творити, щоб куштувати гіркий присмак вогнища. Мені було важко винести свій хрест зроблений із грубих брусків минулого. Піт стікав по рукавах опікаючи обвуглену іронією шкіру. Занадто важко, занадто довго я її любив. Важка любов коли ти тягнеш її по гірському схилові. Втираючи в росяну траву, і розбиваючи об каміння холодне, як, і моя душа ,як вірш Ліни Костенко:

 

Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана…

 

Там стояв Він. Він мовчки дивися, як я зігнувшись під вагою власного хреста повзу на десяти ногах на верх і тягну по мокрій траві на пів померле кохання. Я ранив об росу свої ноги і обдирав серце, о гірські вітри. Я втрачав свідомість і свідоме відступало із всіма своїми проявами в темряву не свідомого. Я мовчки проповз біля Нього. Навіть не подивишсь у вічі. Я йшов залишаючи за собою солоний присмак липневого снігу що колись ти називала – коханням. Солодкими барбарисками… Сіллю та житом посипав я свої рани на обличчі і на руках.

Це моя Голгофа, і мій хрест, і мені їх нести на собі…

На пів зруйновані світи сміялися дощем із градом надімною. Літаючи мертвими сподіваннями мрії співали хвалебні пісні Порожнечі, яка на верблюді в'їжджала в мою душу. Погляди стелили перед нею свої шати, принципи махали терновими гілками і кричали великі літа королеві Духа цього. Шматочки пам’яті щебетали і посипали її голову пелюстками торішньої роси. Одна Смерть найпрекрасніша із жінок стояла мовчки вся в чорному і гірко плакала, сховавши молоде лице в старі долоні. Я піднявся. Я покорив свою Голгофу. Гвіздок за гвіздком я забивав в тіло свого кохання. Серце обійняло мої коліна і десь там внизу благало мене бути милостивим, а розум наче Пілат – я вмиваю руки. Я розіпнув, і мені стало так погано, наче там на горі я розіпнув, і себе.

- Нехай живе нова королева Порожнеча!!! – чулись крики в душі.

Але все колись приходить до логічного кінця, як, і любов, так, і життя. Мене взяла під руку смерть в сірій сутані розшитою муками немічних цього світу. Десь там сонце сідало за хмари і все охололо під мокрими краплями дощу. Небо плакало за любов’ю, я плакав за нею і весь світ плакав за нею…

Ми йшли по морю зелених хмаринок, вони прогинались і шептались в нас під ногами мокрими біловусами. Немов великий газон розкинулась перед нами полонина. На яскраво зеленім морі розкидані були акуратно підстрижені ялівці. Все було безмін, але потім почались репресії. Переслідувались колишні уподобання і цілі в житті. Їх разом із задумами розпинали на високих хрестах а поглядів спалювали на площі думок живцем. Така участь спіткала і світогляд його четвертували і потім в найбільших містах повісили частини тіла на головну браму…

Ми спустились із вершини. Смерть мовчки пішла, вона завжди йде від мене….

Через певний час Піднявся до хреста. Кохання так і залишилось на ньому висіти. Не воскресло…

Та чого я від нього чекав? А воно висіло немов зів’ялий бутон. Навіть фарба і та почала відлущуватись, злізати із обличчя, рук, очей. І це воно? Моє кохання? Моє заради якого я навіть міг померти?

Небо наче розплавлений свинець – все в темних хмарах і тумані. Десь далеко чути сміх - це гори сміються із мене. Захотілось закурити та я ніколи не курив. Рай в ромашки і фіалки…

-                                                                                                                                                                                                                              що для тебе рай? – запитало мене моє Я

-                                                                                                                                                                                                                              небо в ромашки і фіалки.

-                                                                                                                                                                                                                              Я серйозно.

-                                                                                                                                                                                                                              Небо в фіалки і ромашки.

Ні фіга насправді це… Не ромашки, а щось інше… а що інше?

Що за спогади залізають мені в голову? Вітер рве туман, хмари і кидає ним в ліс, в гори, в скелі, наповнює мороком долини і ховає скелі в молоці. Крики, руки, слова губляться в лабіринтах невідомого, мокрого і немов через викривлене дзеркало вилізають на світ. Це не мої СЛоВА!!! Це видумки!!! Чути відлуння. Велика дірка в грудях починає важко сопіти. Вона кличе серце та я його прогнав від себе. Воно мене зрадило, і тепер мені пофік де воно є.

-                                                                                                                                                                                                                              Привіт... почув я тихий голос наповнений холодом і сумом.

-                                                                                                                                                                                                                              Привіт – почувся мій голос – сумний, наповнений болем.

Біля мене сиділа смерть. Тепер вона одяглась в блакитне плаття із черепами.

Вона була прекрасна в своїй величі і тиші.

Мені подобається саме це в смерті – здатність мовчки слухати мовчання.

Там внизу горіло багаття. Воно голодне і ненаситне поїдало гілку за гілкою випльовуючи смолу, попіл, дим. Воно фиркало коли підсовували йому сире дерево і аж пищало коли кидали суху гілку. Полум’я. Сміх. Там в низу сміються. Їм весело… їм весело…

Вони святкують смерть мого кохання. Ось де воно! На хресті! Зніміть собі бога! І в вклоняйтесь йому! Він помер!!! Як і ви померли. Боляче коли рвуться струни в душі. Вони тоді в передсмертному крикові виливають всю свою журбу, тугу, меланхолію. Бринь….нь….нь…ь…ь, а потім зрадлива тиша і пустота. За кожною струною стоїть порожнеча, а за порожнечею повна відсутність – тиша…

-                                                                                                                                                                                                                              що для тебе біль – почув я голос і холод поповз в мозок і далі в душу.

-                                                                                                                                                                                                                              І це ти мене питаєш?

-                                                                                                                                                                                                                              А, що я? Носій болі!!! – Смерть підвищила голос і моє волосся покрилось інеєм – я хоча б колись причиняла біль!!!

-                                                                                                                                                                                                                              Рідним? – запитав я відламуючи із вуха і носа борульки.

-                                                                                                                                                                                                                              Рідним!!! – сніг почав падати із чорної хмари, що зависла над нами в чорному небі. – а рідні питали померлого? Ти хочеш і далі мучитись чи краще смерть? Ти хочеш вбити невинне дитя, чи краще скоріше помреш сам? Я рятувала людей від сорому, від великих проблем, я була кращим для них виходом, я витягувала душі із холоду і синівського пекла, а ти говориш, що я приношу біль!!! Ось, що приносить біль. І вона показала рукою на хрест.

-                                                                                                                                                                                                                              Вибач – тихо промовив я ховаючись в курточку – мені було дуже самотньо і погано.

-                                                                                                                                                                                                                              Я тому і прийшла – вона пригорнула мене до себе.

Так стало гарно, затишно. Від смерті віяло приємним ароматом – миртом і лавандою, трохи кориці та авокадо, а можливо і терпким присмаком манго.

«жадаю я води –

навколо ж самота,

мені краплину подари

лірична красота...»

Від її близькості мені стало тепліше, я відчував, що комусь я ще потрібний, я не самотній, а це головне. Головне в цьому житті відчувати що ти комусь ще потрібний…

Десь далеко і далі блискало та гриміло, а внизу пили горілку, але мені було насрати на все – біля мене була смерть. Вічна в своїй подобі. Ніжна і холодна. Тепла і самотня…

Вогонь то погасав то знову спалахував. Кажуть кохання так само, погасає, щоб знову спалахнути та я не вірю в ці байки. А для вірності, та надійності проб’ю саморобним списом йому серце, най подихає навіки…

Небо прояснилось, хмари втекли туди де їх уже не можна бачити. Самотні крила опали до ніг. Тепер я безкрилий, без серця і без долі. Обідранець. Де моє Я? воно від мене втекло, а може померло? Побачимо. Я тепер не один. Я знайшов Смерть, а може вона знайшла мене? Хто взагалі відповість на одвічне питання? Спускаюся із гори до табору, до псевдо друзів, до псевдо людей. Вони просто люди, то я не людина…

Я повернувся до людей. До їх обідраного світу, що блудницею стоїть посеред доріг і витанцьовує дику мамбу. Приймайте мене сірі постаті померлих ідей. Я повернувся до вас до біжутерії слів, помислів, мрій, думок. Привіт, о світ втрачених ілюзій. Весняні квіти пізньої осені...

Зайшов в одне маленьке кафе, сів на стілець за столик і закрив очі. Все-таки о той хрест не давав мені вночі спати все мучив мене своїми гвіздками.

-        О, Мрійнику привіт. Як поживаєш друже, сто років тебе не бачив. Де пропадаєш?

-        Ти смішний

-        Це світ смішний, а я так може трошки. Як почиваєш наш ти Академік?

-        Добре, але так хочу кудись поїхати. Шкода що я не якийсь там Мільйонер. А то я б всі гроші протринькав на подорожі по світу. Хоча ні, півмільйона би поставив у Шв. банк, щоб і мої діти могли подорожувати.»

-        Багато ти своїм дітям залишиш із своїх мільйонів. Я теж багато чого хочу, моє останнє бажання це купити тишу? Ти просто уяви!!!!

-        Йдемо завтра в гори. Давай на Ельбрус, або ні краще На Еверест, мені короче все одно. Хочу кудись далеко і сильно-сильно напитися. і дуріти. Але не напитися і блювати, а просто сильно напитися.

-        Давай пішли на Марс, там такі гори!!!! і напитись можна і прикинь бульбашки носом пускати))))

-        А давай взагалі в іншу галактику, і друзів візьмемо. Там взагалі ніхто нас не побачить і не почує, хіба що місцеві вовки.

-        а пального вистачить?

-        В сто мільйонах світлових років від нас знаходиться галактика Мрія, там є чудова туманність Щастя, а в цій туманності на 180 паралелі знаходиться прекраснейша Планета рок-н-ролу. Там живуть самі добрі і самі привітні люди Привітаси, вони люблять тварин і бережуть природу, в них відсутні злочини, і вони не знають, що таке біда. Вони помирають, але коли хтось помре, вони не плачуть, а радіють, бо знають, що людина помираючи - знов народжується. Вони так же само відчувають біль, і в них стільки ж клопотів як і в нас. Але клопоти в них не такі. І собаки їхні не прив'язані, а коні не запряжені. В них не має машин, зате вони насолоджуються чистим повітрям, в них не має заводів, зате вони їдять чисті не хімічні продукти і носять натуральний одяг. І діти їхні не вироджені уроди, а милі і ласкаві дітлахи. І нема в них наркотиків, зате є вино, і не п'ють вони його без міри, але щоб розвеселитись. І ніде ти там не знайдеш бідного бідолаху, як і собаку бездомну. І плачуть вони не з горя, а з радості. А річки їхні повні риби, і чим більше вони її ловлять, тим більше її з'являється в річках. І ніколи там тобі ніхто не скаже, що ти нездара, чи дурак. Там ніхто не материться, і жоден чоловік не б'є свою дружину. І ніколи дитина не скаже своїм батькам - для чого ви мене народили, я ніколи не буду більше вашим сином... Як я хочу туди?

-        "Як я хочу туди?" - це запитання чи ствердження? Можна це посилаючись на тебе використати в творі? я хочу туди!!!!

-        Така галактика "живе" в кожному з нас, але як часто ми її не помічаємо, і пролітаємо на своєму реактивному звіздольоті повз неї...

-        Ну ти загнав))))

-        Якщо хочеш мій бред внести до свого твору, то можна. Це немислиме бажання.

-        ага, але це вже ффффілософія((((

-        Це не філософія. ЦЕ Нереальна реальність, яку можна реалізувати нереалізованими методами.

-        а що таке мислиме? це те що можна осягнути розумом, а що таке осягнення розума? це просто слова і алегорії які занадто складні, занадто просто, обмежені людиною, яка їх сама і сотворила.

-        Це точно. Слова - це всього на всього видумані людьми зв'язки звуків і вигуків. Але ці зв'язки поставлені відповідно до деяких правил. а ці правила є не що інше як сукупність цих же зв'язків, абгрейдених людським розумом і логікою. Та це все одно, бо з чого люди почали, до того і повернулись. Така вже наша природа, з пороху створені - в порох і повернемось, коли помремо. Я так думаю, що краще всього просто думати, і нікому нічого такого не розповідати. Бо багато хто з людей є нехорошими - ще вкрадуть твої думки і навіть не оглянуться, щоб сказати дякую.

-        а в мене їх багато, і для не хороших є не хороші, я не жадний)) Ага, то все правильно - слово це тіло, але в нього повинний бути дух, а це і є сила слова і його філософське підґрунтя. Але дух вічний, але Бог словом світ створив.

-        Це так.

-        Нам би книгу разом писати вийшов би безцінний)))

-        можливо колись і напишемо. Це доводить існування душі в людини, адже думка (душа) може існувати і без слова (тіла), але слово не може існувати без думки, бо спочатку людина думає, а потім говорить.

-        а скільки є людей які раз говорять а потім думають? що на це скажеш?

-        А це дійсно так воно і є, слово - це тіло, а думка - це душа слова.

-        ухти, оце вже цікаво) це якщо є мозок на відміну від духа він може і не буди в голові)

-        Ну це вже залежить від людей, так то погано коли мозок не в голові, а десь інде, наприклад, в жопі. За то ти кажеш, що коли ходиш у туалет - то думаєш, бо мозок тоді думає :-DDDDDDDD)))))))))DDDDDD

-        Ги-Ги, але ти прикинь як йому, коли на нього весь час сідають а буває і пошлятину роблять цим місцем))) бідний мозок)

-        Ну це в переносному значенні.

-        - Але все одно щоб вимовити слово, треба раз щоб мозок це слово придумав, правда?

-        ну добре, ти розумний.

-        Канешно стільки думати (:-DDDD), то ще б не бути розумним. А в нас хмарно – простягнувши фото з походу промовив до Академіка.

-        Якщо у вас дощ, то в нас він буде завтра. – відповів Він мені показуючи на вікно, там бігали пішоходи і біля пішохідної зебри стояла закутавшись в довге чорне пальто Смерть, мабуть, когось чекала…

-        Я б дуже був радий щоб і у вас був дощ)

-        А Мені все одно, я люблю всяку погоду. Інакше не цікаво було б жити, я не знаю як живуть люди на тих островах, в Африці, де завжди хороша сонячна погода. Вони не знають, що таке поскакати в осінньому листю, що впало на землю, чи покидати в інших снігові кульки. О це і є життя

-        про осінь і сніг я не проте, але коли на тебе падає вода то фе!
але за то скільки в Африці ціцьок) і поп )))))ходить по вулицях!!!!)

-        То не інтересно. Я більше люблю, коли цицьки прикриті, а потім їх сам розпаковуєш. Це сексуальніше. А так кожен день надивишся тих цицьок та й привикнеш, і потім буде не цікаво.

-        в твоїх словах є зерно істини)))) маленьке, але є і бо то є – Слово

-         ага це я думав однією півкулею, а як двома то!!!!

-        А якщо б двома?

Автор: itaka-k © | Дата публикации: 2010-05-24 | Просмотров: 3935 | Комментарии (0)
Эту страницу читали:
Гостей [51]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru