застигла стеля вічності у пам’яті
залишились три стадії у відчаю
мчить неминучість в імовірність напхана
крізь мертвий світ що страчений довірою
похмурість ранку ллє дощем каміння
високих помислів, як « Замки Мінотавра»
а там лиш тіні, склепи тіла і насіння
і очі сховані в футляр, старенька арфа
моя душа у вирі лабіринтів спеки
і тиха монотонність серця в рамці скла
театр піску, байдужі очі дискотеки
як безпорадність перестиглого мерця
у мізках поселився нишком Піночет
і маже очі гострим перцем з Чілі
під рискою у вироці написано: «поет»
а куля не мине слабкої тіні цілі
топитись в пиві, плавати в пустелі
зализувати співом сірість решти
вбивати поглядом і пошлість і буденність
пожовклий світ реалій з себе стерти
брехня немов той рай що за вікном
збира пляшки горілки і труси повій
ходжу по лезу привидом Гамлета, сном
мій розум спить ведмедиком із мрій
тепло руки що витягне з багнюки
і очі що не будуть марно дорікати
кохання завше не доповнено словами
і слово друг - синонім слова «рятувати»
свинцеві хвилі радіо стікають за тобою
згорнувши націю базальтом монумента
мені так соромно за діалог із німотою
і течія без слів… це осінь декадента
а що лишилось? Скепсис і замОк
і полісмен чатує на форпості
в ослячій шкірі гнИє стос думок
з грошима в купі тліють білі кості
релігія заплуталась у снах
висячими садами серед соціуму
колись її плекав звичайний страх
тепер лиш не обхідна доза опію