Знаєш таке відчуття, як порожнечі, слабкості, відчуваєш, що немає енергії для боротьби, просто хочеш закрити очі, і потонути в омріяних тенетах пісочних замків, лиш бігати, НІ ЛЕЖАТИ, і думати, що ти біжиш, а сам у траві ізумрудній, як кістки русалок відполіровані солоною водою, спати, і мріяти, як мале дитя, а хтось спитає: що робиш?
А ти не почуєш. Немає сил боротися за кожен ковток скрапленого повітря і шматки зубожілої, уявної свободи. У мене немає сил, щоб встати, підвести своє не порокам зношене тіло, і викинути його за вікно голодним сусідам, які так, і чекають свіжі помиї твого життя, щоб упитись, і упасти п’яними у базарні оргії. Іронічно, але я не маю сил, як не парадоксально звучить – жити, просто жити, я відчуваю, як моє тіло моль за молем розчиняється в мільярдах задушеного сьогодення.
За вікном, пропливають картинки із життя чужих не моїх думок, і виразів, я жив чужими життями, думав чужими думками, дихав чужими легенями, цілував не своїми вустами, і любив не своїм серцем. Допомагав прожити іншим, а сам так, і не жив, боячись, що не зможу прожити власне життя, але я, і не замітив, я його роздав, залишив собі крихту самотності, і жалю.
Так дивно чому, я це тобі говорю, може це, і не: не знаю, але у мене немає сил стримувати потік речей, що випав із моєї душі, я зламався.
Зламався, впав на коліна, як Самсон, виявилося, що пустоти у мене більше ніж повноти, і цю пустоту самотності я так, і не зумів заповнити.
Я постарів на декілька тисячоліть, як не на більше, так, і хочеться розірвати очі, і випустити на волю стаю гірких сльозин, плакати, і нігтями драпати спотілі вікна за вікном.
А так все добре, не має сил, щоб здатися, і не має сил, щоб жити. Іронія нашого клітчастого сьогодення.

Травень 22,
поїзд Солотвино – Львів.
2006