Наранок у повітрі пахне бурею, розплющені очі Ангела втупилися в широке обличчя Латника.
- Заснула? - спитав той. – Вже під’їжджаємо.
Вітер пробирає до кісток. Сонна вершниця (вона ж Ангел) коло русявого здоровенного Латника розправила плечі і повільно поворушила крилами за плечима.
„Нічого не болить”, - задоволено подумала, погладивши тепле вухо карого коня, - „і що це за сни такі?”
Кілька днів її не відпускали нічні видіння, де вона – безкрила істота, ніби одна з цих негармонійних людисьок з їхніми п’ятьма чуттями і сімома гріхами. „А все тому, що захопилася занадто,” – картала себе. Латник зупинив свого коня. „От навіть він – як легко змити кров з Латникових рук! Йому не видно, а насправді – бреде в багряних ріках. Він хотів слави в ім’я смертних богів, та зараз нехтує гординею в ім’я Єдиного. Міліють ріки крові. Остання сутичка на цій високій горі, остання зустріч... Як скоро все вирішиться! Ще трохи і ніщо не триматиме мене тут".

Коні зупинилися. Карий і Чорний дозволили вершникам спішитися і розчинитися в тумані - нічого надприродного, просто погода така... Десь там у сірому димі Гора. Тепер тільки чекати...
* * *

Тріщини розбігаються під важкими копитами. Льодова Павутина вже давно намагається затягнути карого коня, що нетерпляче струшує паморозь із гриви. Здавалося, так довго чекав, що тумани весняного ранку змінилися ожеледицею вечора зими. А ще глибше, під льодом – земля, яка вже три весни терпить ритмічний бій його підків, як широка грудна клітка удари неспокійного серця. Три літа вони вдвох із Ангелом ганяли за тим здоровилом, якому кров була над усе, а агонія противника – важливішим доказом, ніж чудеса всіх на світі богів. І от Латник зрозумів. Чи здався, чи осяяння зійшло? Звідки про це знати коневі...
Ну де ж та істота, чиїми швидкими ногами копита Карого, чиє мовчання промовляє чітко і гучно, як голос інстинкту, до Карого? Та, з ким разом вони – Досконалість, Розум, Сила. Не Інь і Ян, не ніч і день, а Проміння єдиного Сонця. Де вершник, із яким не страшна павутина тріщин цієї нещасної Землі – мурашника людей, чия кров лоскоче ніздрі, чий крик тоне в шепоті молитов та могутньому іржанні Досконалості?
Неважливо, чи Карий усвідомлює місію Ангела на землі, але відчуває наближення господаря задовго до його появи. Незбагненний імпульс пронизує розполовиненого кентавра, різко фиркають ніздрі, кидається на вітрі хвіст. У стремено звично ковзає нога, і постать у плащі з капюшоном зливається з конем. Скільки боїв залишилося позаду сьогодні? Тихих боїв. Що віщував дивний світанковий сон? Руки вершника обіймають могутню шию. Відповіді нема.
***
...Холодні вітри шмагали двох на вершині гори. Кістлявий демон сидів, схрестивши ноги. Часом за нього чіплявся розмаяний прапор, що ніби рвався з рук воїна. Прапороносець у нервовому чеканні втягував у себе повітря. З напівтемряви показалися ще два силуети. Нарешті всі четверо зійшлися на Кам*яній Вершині – закований у залізо Латник, тендітна Постать у плащі, Воїн і Демон.
І без того скупі вітання рвав вітер, зверхність світилася в очах Воїна зі стягом.
- Ти мав прийти сам. А це хто?- Кинув він. – Зброєносець? Дама серця?
Знизу захихотів Демон:
- Ангел-хоронитель...
Починалася гроза.
- То ти не на нашому боці? – Посерйознішав Прапороносець.
- Тепер він зневажає смерть в бою. Подивись – він хоче жити. – Нашіптував Демон. – Зневажає Вальгаллу, відкидає нас...
- Де твій герб?! Зірвав усі відзнаки... Ти! – Зверхність перемінилась люттю. В конвульсіях бився прапор на вітрі.
- Не вам судити!! – Гаркнув, обірвавши його, Латник.
Тривожне завивання вітру перекривало різкі фрази, пронизувало сильніше, ніж холод Кам’яної Вершини.
Постать у плащі стояла мовчки, коли вітер рвав їх слова, беззвучно промовляла до серця Латника. Він не слухав.
Краплі затарабанили холодним залізом. Життєдайна вода – руйнівна стихія. Змиє чужу кров із заліза, а накличе іржу. Латник здавав позиції, обладунки не рятували від їдкості тих, з ким бився пліч-о-пліч ще зовсім недавно. А слова Ангела стікали по металу, як краплі дощу.
Латник навіть не помітив як Постать у плащі повільно зійшла з гори. До Карого. В абсолютній безнадії.
***
Стукіт копит зливається з пульсацією в скронях. Грози не чути. Притулилась гарячим чолом до шиї коня, капюшон давно вже злетів на плечі. Один і той же сюжет не виходить з голови. То це війна. І знову піде убивати Латник. Втрачений.
Здригаються ніздрі Карого – запах, від якого проймає дике тремтіння – кров. Ще раз... Що це? Ні, бою не було, нема мертвих навкруг, озирається кінь, бо вірить власним ніздрям більше, ніж іншим чуттям. Але очі підтверджують - бою не було. Ця кров не від рукотворних ран. Вона – густа – стікає з долонь непотрібного Ангела по темній шиї коня.
„КУДИ ТЕПЕР? ГОСПОДИ? ЛАТНИК ВИБРАВ ШЛЯХ БЕЗ МЕНЕ – А МЕНІ КУДИ Ж? СКАЖИ ХОЧ ТИ – МЕНІ ПОВЕРНУТИСЯ?! ПОВЕРНУТИСЯ?
Карий несе вперед, ніби знає куди. Якби ж то стати нічним вершником, що врятує в закамарках пустих вулиць маленьку дівчинку від шалених псів... Мала гляне в мої очі крадькома і вдячно, а потім довго не віритиме розповідям про вічно п’яних бородатих, смердючих товстунів на чорних мотоциклах (чи конях?)... Ні, навколо тіні дерев. Нема слизької міської бруківки, нема тих божевільних, що, завиваючи, заганяють свою жертву... Якби-то стати хоч тією з вчорашнього сну. Хоч кимось.
"А хто я? Тільки Латників колишній спокій, зміняний на хмільні гулянки перед боєм, на вбитих і пошматованих ворогів. Поки сам не поляже – то ж його вибір. Початок кінця – іржа вже роз*їдає броню... Так, видно, марно витягувати меч із піхов, щоб вішати на стіну. Нехай зламається в бою. Заіржавіє, та не від вологих стін.
Хто я? Важко визнати себе нездатною змінити вже нічого. Але – завдання не виконала. Навіть про себе говорю, як Латник казав, як про жінку - немає ж у людській мові роду ангелів. Повний провал.
ТО МЕНІ НЕ ВЕРТАТИСЬ?

На сході сіріло передранкове небо, повільно йшла йому назустріч, ведучи стомленого Карого. Він голосно втягував повітря світанку, а видихав густі клуби нічної темряви. Хотілося скинути важкий мішковинний плащ, як минуле. Як невдале спасіння Латника. Як важкі нічні розмови з Богом - такі нічого не варті монологи.
Дороги назад нема. Новий, поки що порожній світ.
- Ну що ж… Це ж не кінець, - посміхнулася Карому, нарешті стягла тяженний плащ і стерла нічну вологу з коня. – Тепер перед нами СТІЛЬКИ доріг!
На душі відчутно полегшало, ніби її Бог нарешті почув її. Розправила крила – їх не тягнуло додолу вже нічого, чиста роса блищала на пір’ї.
Тривожно-різко оглянувся кінь – запізно! З диким завиванням на якійсь темній замиленій тварюціі на них нісся кістлявий Демон. Ось блиснули його пазурі – шалено гострі леза підготувалися до удару. Його не можливо було не впізнати, хоча нелюдський крик перекосив усю демонічну постать. Він замахнувся для удару. Пазурі понеслись вперед… ухилилась, замах Демона не вдався… вверх , тільки догори , від нього це єдиний порятунок, йому не підвладна стихія польоту, безмежний океан повітря мій порятунок!!
Вона стрепенула крилами, розправила їх. Але мить вагання дала змогу Демону таки збити свою жертву… А потім - здоровенні очі Карого, земля і солений присмак на губах. Нічого не встигла навіть простогнати серед того виття, світ закрили свинцеві чорні копита і колись біле пір’я…

Сил нема навіть розплющити очі - вона лежить. Напевно, зверху небо.
А ще – щось сопе поруч – явно не Карий. Де КАРИЙ?
У тихому повітрі, навіть близько не чути недавнього ворожого сірчаного запаху Демона.