відчувáєш вібрáцію –

крýки видзьóбують нéбо,

решетують дощі

та проміння дозують щодéнно.

нашпанóвані хмари,

старезні гуцульські верéта,

посивіли від звýку

що лúне навкрýг безперéрвно.



і спадáють кавалки

від неба на яблунь скелéти,

що відлóвлюють їх

і ховають в глибóке коріння,

щоб мовчáть до веснú,

бо забýті слова та сюжéти,

а із будки суфлера

здається не бýде спасіння...



одзовúсь, промайнú

серед чóрної тéмної нóчі,

посвітú ліхтарем

серед хмáр за лаштýнками сцéни -

вже вистáві кінець,

і безслівно любов-тамагóчі

без сльозлúвих дощів

помирáє у нéбі... у мéне.