Сьогодні Ти постукала до мене у шибку. Вранці. Розбудила. Я сонно потягнулась і сіла на ліжку. Легенько, на пальцях, щоб не розбудити ще такий невинний у цю пору ранок, підійшла поближче до вікна.
- Я тебе розбудила? Вибач. Але всім несу звістку про те, що вже прийшла, – почала Вона.
- Нічого.
- Я не знаю, що буде цього разу і як, але я прийшла.
- А чому одна? Де сніг? Морозець? Сніжинки-візерунки?
- Не питай. Сама нічого не розумію. Процес ще йде. Осінь не відступає та й привела ще одну зацікавлену особу у цій справі. Весну.
Та, хіба я винна? У чому? Так, я дійсно починаю свою ходу деколи зарано і снігом можу притрусити декілька днів Осені, та не від бажання нашкодити, зробити боляче. Я хочу зігріти землю, жовте листя сніжною ковдрою. Хочу потішити дітей. Та, і чого скривати, не терпиться мені почати свою казку. Та хіба я винна?
Я не знаю, що буде цього разу і як, але я прийшла.
А Весна? Я забираю в неї, деколи, цілий місяць, а то й півтора. Та, хіба можу піти так швидко? Не попрощатись з сонною землею? Розтанути і дати їй замерзнути на перших скромних променях сонця? Та, все ж таки, мабуть, винна.
Я слухала Її і не знала, що сказати. Як допомогти Їй, розрадити?
Та, Вона продовжувала далі:
- Процес триває дуже довго. Надто довго, щоб підрахувати скільки місяців, чи років? Десятиліть???...Наш головний суддя – ЗиВеЛiОс, вже вислухав сотні доводів, свідчень. Та, й сам Він був свідком одвічної боротьби. Можливо, тому й не може розсудити правильно.
Я не знаю, що буде цього разу і як, але я прийшла.
Вибач, та мушу летіти далі. Стукати-сповіщати, бо, можливо, так ніхто і не взнає, що я прийшла.
- Зачекай! Ти прийдеш до мене, коли все закінчиться, коли станеш повною володаркою на землі, не просто календарною?
- Ти все зрозумієш сама. Мені вже час. Прощавай!
***
Сьогодні Ти постукала до мене у шибку. Вранці. Розбудила. Я сонно потягнулась і сіла на ліжку. Легенько, на пальцях, щоб не розбудити ще такий невинний у цю пору ранок, підійшла поближче до вікна.
- Я тебе розбудила? Вибач. Але всім несу звістку про те, що вже прийшла, – почала Вона.
- Я знаю... Я вже все знаю…
Цілий день мені було сумно. Я закрила штори, щоб не бачити Її сумних очей, Її болю і невпевненості. Я брала в руки гітару і грала тільки для Неї, співала про Її казку. Та, раптом відчула, як Вона кличе мене, а, можливо не кличе, а просто підспівує. Я підбігла до вікна і відкрила штори.
Вона повернулась. Повною володаркою. Вона почала свою казку і плакала від радості сніжинками-візерунками. Вони красиво кружляли в повітрі, вимальовуючи незвичні па і, ніжно, як вміли тільки вони, лягали на землю, щоб зігріти її сніжною ковдрою. Я довго милувалась Її красою, витонченістю і елегантністю.
Хтось подзвонив у двері:
- Мамо, мамочка! На вулиці сніг! Зима прийшла! А сніжинки, вони такі красиві і в кожної свій візерунок. Я ловив їх на рукавичку і роздивлявся! І тато ловив їх і всі вони були зовсім різні!
Мамочка, чому ти плачеш?
- Я просто радію, що прийшли мої хлопці.
І ми обнявшись втрьох довго стояли і думали про Зиму.