Колись давно, як я іще не був,
Як не було ні Раю, ані Ада,
Жив дідуган, кремезний Беовулф,
Він жив без часу в звукових принадах.
Мав три мішки і скринечку малу.
У кожнім форма, зміст і часопростір.
У скриньці він тримав талант й хулу,
Дві краплі дьогтю і три грами злості.
Мішечки вигравали серед дня,
А їх господар тішився дитинно.
Він був саменький стомлений бідняк,
Який не знав ні споминів, ні плину.
І так ось жив без часу і мети.
Аж раптом впав один мішок на другий.
І розтягнулись сонячні мости,
Зчинився ґвалт, матерії наруга!
Усе змішалось: форма, зміст і час,
Усе укупі, все взаємодіє.
Космічний вибух, титанічний брас.
Все мчить у форму, вигоряє, тліє...
...Узявся космос з цілого мішка,
Єдиний Всесвіт, що не знає спину.
Тече проміння з Божого дашка,
І їм немає перепон, спочину.
Аж раптом скринька в місиво летить.
І з неї випадає щось дивацьке,
Таке безформне, але теж блищить,
І посміхається так по-юнацьки.
З’явився я у цю сакральну мить...
Навіщось здимів Беовульф зненацька.
Я — це людина, що усіх винить
За те, що Бог помер у зграї націй.