Потягів ритмічний передзвін...

Згадую щораз смішну босоту,

Що створила вуличний загін.

І землянки вириті уміло.

Самопали, луки та „штаби”...

Вже тоді ми готувались сміло

До складної в долі боротьби.

Кликали нас подвиги сурові,

Образи із фільмів та книжок...

І присяга, складена на слові,

Була дружбі нашій за зразок.

Ми росли затятими й простими,

Шанували путнє у житті...

Так збігали ті літа і зими,

Що були у всіх на видноті.

Перейняли в сталі її силу,

Такт коліс – в сердечний унісон.

А у душі – станцію нам милу,

Як стрибнули у стрімкий вагон.

І розвіз він нас в далекі далі,

Де нам дали справжній автомат.

Де вручали бойові медалі,

Які кров’ю заслужив солдат.

Щоб в житті складному не робили,

Та з босоти виросли людьми.

Нам дитинство дарувало сили,

Щоб в розлуці вистояли ми.

Запах сталі, шпал і креозоту,

Щирі душі полум’яних вдач...

Так спізнали мужність і роботу,

Виконання визначних задач.

Наша юність – незбагненне диво,

Нам відкрила шлях у майбуття.

Тож донині гордимось щасливо

За рушійну станцію життя.