Була душа відкритою як сонце,

Поки не впав на неї цілий світ.

Дивилась доля у вузьке віконце

І кидала крізь скло огризки літ.

А вік ставав навдибки наче кінь.

І рвав вудила долі-забаганки.

І хмарою вкривала світло тінь,

Не даючи на просвіт обіцянки.

Була пора падіння й висоти.

Міх помилок, які нести довічно.

На півдорозі трапилася Ти,

Щоби усе не кінчитись трагічно.

Палали зорі, падали в траву.

І дарували тихе божевілля.

І йшло життя, як казка, наяву

У мареві принадного привілля.

Та вже душа боялася неправди,

Бо обросла замітливим щитом.

І ти шептала ніжно: „Ні, не раб ти.

Це світ довкола тебе не з добром.”