Я на осколках цих стою.
Ні, не стою – поволі йду.
Як же це боляче! Та я мирюсь.
Ні, я не плачу…лиш сміюсь.

Моя он кров рікою вже спливає.
Багряне й чорне русло вимагає
Кричати й не іти на герць.
Не здамсь! Не відступлю! бо я –борець.

Ступаю далі…На прожарені вуглинки,
Що пропікають серце, до глибинки
Душі моєї, босої, кривавої…
Та я ступаю сміло на них раною…

Ось тонкий лід…Холодний.Крижаний.
З’явився білий шрам. Іду за ним.
А холод криги сковує мене…
Я знаку не подам – це все мине.

Випробуванням цим немає меж.
Все – божевілля. І я – теж…
Та я терплю. Не хочу впасти.
Тебе не зву – рятую від напасти.

Я зможу все.- Це тихе щастя.
І, може, схочеш ти мене проклясти,
Тебе піддати я не можу небезпеці.
Ні прикрощам, ні холоду, ні спеці…

А як впаду край шляху я безсила,
То знай, я так тебе любила…
Та я ще дихаю. Ще бачу сонце вдалині…
Це все допомагає йти мені…

На самознищення нажати хоче
Душа ця зранена, і вже регоче…
Це істерія. А що лишається робити?
Ні, я не йог. Я просто хочу жити…