Логин: child
ФИО: Басько
Дата рождения: 1991-12-08
Репутация: 4
Меня читают: 9 Смотреть список
Город: Винница
Публикаций: 2
Коментариев: 4
Группа: Литераторы
Почта:

Пісня про себе (Уолт Уітмен)


Категория: Верлибр


АВТОР: УОЛТ УІТМЕН!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Пісня про себе
(уривки)

Себе я оспівую, себе я славлю,
І що прийнятне для мене, приймете й ви,
Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.
Я блукаю й кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.
Мій язик, кожний атом крові моєї створені з цієї землі, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, народжених тут від батьків,
теж тут народжених, -
Я, тридцяти семирічний, цілком при здоров’ї, нині розпочинаю цю пісню
І сподіваюся не скінчити до смерті.
Вірування та школи без господаря,
Відступивши на хвильку, вдовольняються тим, що є, але не забуті, -
Їх прихищаю, правильні й хибні, хай говорять, як заманеться:
Природа без стриму сповнена сил первісних.

-4-

Стрічні й цікаві круг мене,
Перехожі, вплив на мене дитинства, району, міста, де я живу,
Останні події, відкриття, винаходи, товариства, автори давні й нові,
Їжа, одяг, приятелі, зовнішній вигляд, компліменти, податки,
Справжня чи уявна байдужість чоловіка чи жінки, що я люблю,
Хвороба когось із рідних чи моя власна, погані вчинки, втрати,
брак грошей, зневіра чи захват,
Битви, жахи війни братовбивчої, лихоманка сумнівних новин,
неждані події, -
Усе це приходить до мене і вночі знову іде від мене,
Але все це не Я.

Осторонь метушні стоїть моє Я,
Стоїть раде, привітне, співчутливе, дозвільне, єдине,
Дивиться вниз, випростовується чи руку згинає на незримій опорі,
Голову набік схиляє – цікаво, що ж буде,
Водночас і в грі, і поза грою, спостерігає, дивується нею.

Озираюсь, бачу, як я пробиваюсь крізь імлу
з мовознавцями та сперечальниками,
Не кепкую, не сперечаюсь, - я спостерігаю та жду.

-5-

Душе моя, в тебе вірю, моє друге Я не повинне змалюватися до тебе,
І ти не повинна змалюватися до нього.
Побайдикуй на траві зі мною, вивільни свій голос,
Не слова, не музика, не рими потрібні мені, на звичаї, не казання,
хай навіть найкращі, -
Лише люляння голосу твого рокітливого.

Пригадую, ми якось лежали такого ж прозорого літнього ранку,
Ти притулилась головою мені до стегон і легко повернулася на мені,
Розкрила мені на грудях сорочку і язиком припадала до голого серця,
І вгору дотяглася до бороди, і вниз – до самісіньких стіп.

Десь узялись і вгорнули мене мир і знання, що все на землі минуще,
І вже я знаю, що Божа рука – це моя обітниця власна,
І вже я знаю, що дух Божий – це брат мій рідний,
І що всі чоловіки рожденні – теж мої браття,
і всі жінки – сестри мої та кохані,
І що основа творіння – це любов,
І що незліченні стебла, прямі чи похилі, в полях,
І брунатні мурахи в переходах своїх під травою,
І лишайники моховиті сточених плотів, і купи каміння,
і бузина, й дивина, й лаконос.

-11-

Двадцять вісім молодиків купається біля берега,
Двадцять вісім молодиків і всі такі дружні,
Двадцять вісім років жіночого життя і всі – самотні такі.
В неї гарний домок на високому березі,
Вродлива й пишно вбрана, вона ховається за віконницями.

А хто ж із молодиків їй найлютіший?
Ох, і найнепоказніший із них – вродливець для неї.

Куди ж ви, пані? Адже я вас бачу:
Ви хлюпочетесь там, де й вони, у воді, хоч не вийшли з кімнати.

Пританцьовуючи й сміючись, пройшла берегом двадцять дев’ята,
Ті не бачать її, а вона їх бачить і любить.

Блищать у молодиків мокрі бороди, і вода стікає з довгих чубів,
Дзюрки біжать по тілах.

І так само біжить у них по тілах рука незрима,
Тремтячи, пробігає все нижче від скронь до ребер.

Молодики на спині пливуть, білими животами до сонця,
І не питаються, хто тулиться до них так міцно,
І жоден із них не знає, хто це, задихаючись, дугою схилився над ним,
І не думає жоден, на кого хлюпає бризками.

-13-

Негр цупко тримає віжки четверика, хитається камінь на ланцюгу під хурою,
Негр виїздить з каменярні на довгій хурі, несхитний, ставний,
ногою зіперся на передок,
Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,
вона висмикалася з-під пояса й вільно спадає на стегна,
Погляд у нього спокійний і владний, він замолює капелюха набакир,
Сонце падає на кучеряве волосся і вуса,
падає на чорноту довершеного і прекрасного тіла.
Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його, і не стою на місці,
Йду поруч із його четвериком.

У мені недремний той, хто леліє життя, -
чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,
Ні старих, ні молодших за себе я не минаю, ні людини, ні речі, -
Все приймаю до себе та пісні цієї.

Ви, бики, що гримочете ярмом та ланцюгом
чи спочиваєте в затінку під деревами, -
що ви хочете сказати очима?
Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.

Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі
наполохала каролінгського качура й качку,
Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.

Я вірю в ці мети крилаті,
Я визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,
Я розглядаю уважно зелене й фіалкове й густе верховіття.
Я не назву черепаху нікчемною за те, що вона – черепаха,
І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,
І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.

-14-

Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч,
Я-гонк! – він кричить, і це лунає для мене, як заклик,
Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно,
Розумію, куди й навіщо він кличе, - туди, в це зимове небо.

Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця, степовий собака,
Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,
Індичка, що виводок свій крильми затуляє, -
Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.

Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть сто любовей,
Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.

Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,
В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,
В суднобудівників, стерничих, дроворубів,
теслів з сокирами та молотками, погоничів,
І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.

Що найвизначніше, найпростіше, найближче і найприступніше, - це моє Я,
Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграш великий здобути;
Чепурюся, щоб подарувати себе першому, хто схоче мене взяти,
Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,
Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.

-21-

Я поет Тіла, і я - поет Душі,
Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною,
Перше я прищеплюю та плекаю в собі, друге – перекладаю на мову нову.

Я поет жінки так само, як і чоловіка,
І кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,
Кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей.

Я пісню співаю розпросторення чи то гордості;
Доволі ухилянь і вимовлювання,
Я покажу, що розмір – це тільки розвиток.

Ти залишив позаду інших? Ти – президент?
То марниця, вони не лише наздоженуть тебе, а й підуть далі.

Я той, хто виходить, коли набирає сили лагідна ніч,
Я гукаю до землі й до моря, напівзанурених в ніч.

Притулися ближче, гологруда ноче, міцніш пригорнись,
магнетична, живлюща ноче!
Ноче південних вітрів, ноче небагатьох маленьких зірок!
Ноче – дрімотна, шалена, оголена літня ноче!

Усміхнися і ти, млосна, із диханням свіжим, о земле!
Земле сонних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла й тіні, що скалками грають на річці!
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!
Земле, з вигинами стрімкими, земле, вся в яблуневому цвіті!
Усміхнися, бо йде твій коханець!
Ти, щедротна, мені любов віддала – і тобі відповім я любов’ю!
О невимовна, шалена любове!

-22-

Ти, море! Я й тобі віддаюсь – я здогадуюсь, що ти маєш на думці,
З берега бачу, як пальцями кривими ти маниш мене
І відринуть не хочеш, хоч трохи мене не відчувши, -
Тож разом ходімо, я роздягаюсь, віднеси мене швидше,
щоб зникла з очей земля,
Гойдай мене, колисай в хитких обіймах дрімоти,
Вільготою любові хлюпни, я ж тим самим тобі віддячу.

Море в пасмах бурунів прибою,
Море, судомно й широко дихаєш ти,
Море, ти – безмір життя і невирита, адже готова могила,
Ревом своїм із безодень ти шторми здіймаєш, о море, химерне й граціозне,
Я частинка твоя невіддільна, я – одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу.

В мені твій приплив та відплив, я співець ненависті та примирення,
За друзів скажу і за тих, що в обіймах заснули.
Я той, хто утверджує приязнь
(Роблячи опис речей у домі, чи пропущу я сам дім?).
Я не лише поет добра, я можу бути й поетом зла.
Що базікають там про доброчесність і про порок?
Вперед мене рухає зло і виправлення зла рухає мене – а я стою байдужий.
Хода моя не схожа на ходу очорнителя чи критикана,
Я зволожую коріння всього, що зросло.

Чи злякалися ви скрофульозу від нескінченної вагітності?
Чи спало вам на думку, що небесні закони ще треба доробляти і виправляти?
З одного боку рівновагу я бачу, і рівновагу я бачу з протилежного боку,

Сумнів так само корисний, як і тверда доктрина,
Наші вчинки й думки – це пробудження й перший крок.

Ось наближається до мене мить по стількох децильйонах митей,
І кращого за неї, за тепер – нічого немає.

Доброчинство колись і сьогодні – не таке уже й диво,
Раз у раз дивує, як підлою чи зрадливою може бути людина.

-24-

Уолт Уїтмен, космос, Манхетина син,
Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п’є і народжує,
Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками чи жінками,
чи осторонь їх,
Однаково сором’язливий та безсоромний.

Геть замки з дверей!
Геть з одвірків і двері самі!

Хто зневажає іншого, той зневажає мене,
І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене.

Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь мене –
потік одкровення.

Я називаю пароль одвічний, я знак даю: Демократія,
Клянусь, я не прийму нічого, що порівно всім не припало б!
Крізь мене йде так багато голосів німотних,
Голоси нескінченних поколінь в’язнів, рабів,
Голоси хворих, і зневірених, і злодіїв, і карликів,
Голоси циклів підготовки і зростання,
І ниток, що повязують зорі, і материнського лона, і сімя батьківського,
І прав, що належать упослідженим
Голоси калік, нездар, недоумків, дурнів, людців жалюгідних,
Імли, що в повітрі висить, жуків, що котять кульки гною.

Крізь мене – заборонені голоси,
Голоси статі й хоті, голоси під серпанком, і я знімаю серпанок,
Голоси розпусти, очищені й перетворені мною.

Я пальцями не затуляю собі рота,
З кишечником я так само ніжний, як з головою та серцем,
Злягання не вище для мене за смерть.

Я вірую в плоть і в її апетити,
Бачити, чути і відчувати – це чудеса, і кожна моя волосинка – це чудо.
Я божественний усередині й ззовні, я освячую все,
що торкаю сам і що торкає мене,
Запах цих пахов духмяніший за молитви,
Ця голова – вище усіх церков, біблій та всіх на світі вір.

Якщо я обожнюю щось більше за інше, то нехай це буде велике моє тіло
Чи будь-яка частинка його,
Оболонко прозора моя, хай це будеш ти!
Тіняві виступи й западини – ви!
Міцний різцю чоловічий – ти!
Усе, що в нивя увійде моє, – ти!
Ти, густа крове! Ти, молочний поточе блідих цівок мого життя!
Груди, що до інших грудей притиснуті, - ви!
Мій мозку, хай це будуть твої таємні звивини!
Вимитий корінь лепехи! Полохкий бекасе! Гніздо,
де пильовані однаковісінькі яйця! Хай це будете ви!
Поплутане, скуйовджене сіно голови, борода, мязи, хай це будете ви!
Струмінь кленового соку, волокно чоловічої пшениці, хай це будете ви!
Сонце щедротне, хай це будеш ти!
Тумани, що світлом чи тінню лягаєте мені на обличчя, хай це будете ви!
Труждені потоки і роси, хай це будете ви!
Широкі поля м’язисті, гілля віргінськоо дуба, закоханий блукачу
На звивистих шляхах моїх, хай це будете ви!

Я люблю себе до нестями, так багато мене і все так п’янить,
Кожна мить, кожен рух виповнює мене радістю,
Я не знаю, як мої суглоби згинаються і де причина моїх найменших бажань,
Де причина приязні, яку я випромінюю, і приязні, яку приймаю.
Я східцями виходжу на ганок і замислююсь, чи існує він насправді,
Кручені паничі за вікном більше тішать мене, ніж метафізика книжна.
Побачити світанок!
Кволе світло росіює величезні і прозорі тіні,
Повітря смакує піднебінню моєму.
Все, що здатне рухатись, прокидається раптово й цнотливо,
мовчки зводиться і вдихає свіжість,
Біжить стрімголов верхами й низами.
Щось незриме висуває свої любострасні ріжки,
Моря сліпучого соку заливають небо.

Земля вся щільно при небі, ця їхня щоденна близькість,
Здиблений виклик зі сходу над головою моєю в цю мить,
Глузливе: «Ану ж бо, чи тобі до снаги?»

-40-

Зухвале сонячне світло, мені не потрібна твоя засмага, - світи деінде,
Ти освітлюєш тільки поверхні, а я виявляю і поверхні, і глибини.
Земле! Ти ніби просиш чогось із моїх рук,
Скажи-но, старенька, чого ти хочеш?

Чоловіче, жінко, - я сказав би, як люблю вас, та не зумію,
І сказав би, що є в мені і що є у вас, та не зумію,
І ще, до всього цього, про журбу свою розповів би,
про пульс моїх днів і ночей.
Дивіться: я не казань кажу і не роздаю милостині,
Коли я даю, то віддаю себе.

Гей ви, безсилі, з тремтячими колінами,
Розкутайте свої обличчя – я вдихну в вас мужність,
Підставте жмені, відтуліть клапани своїх кишень,
Мені неможливо відмовити, я примушую, я маю всього удосталь,
маю чим поділитись,
Усе, що даю, - дарую.
Я не питаю, хто ви, мені це байдуже,
Ви нічого не вдієте, ви будете тільки тим, що я у вас вкладу.

Я лину до трударів по бавовниковім полі й до прибиральника туалетів,
Я по-родинному цілую його в праву щоку
І в душі присягаюся, що ніколи не відвернуся від нього.
Жінкам, здатним завагітніти, я зачну більших і жвавіших дітей
(Сьогодні я вливаю в них основу набагато величніших республік).
Я поспішаю туди, де хтось помирає, і повертаю ручку дверей,
Відгортаю ковдру до ніг,
Відсилаю додому лікаря й сповідника.

Я хапаю чоловіка, що вже відходить, підводжу його
невідпорним зусиллям волі, -
О, зневірений, ось моя шия,
Небом клянусь, не помреш ти! Зіприся на мене як слід!

Потужним подихом я тебе надимаю, і ти зринаєш на поверхню,
Кожну кімнату у домі я виповнюю військом
Закоханим в мене, переможцями могил.

Спи – я з ними пильнуватиму цілу ніч
Ані сумнів, ані хвороба не зважаться й пальцем тебе діткнути,
Я обійняв тебе, і віднині ти мій увесь
А коли встанеш уранці, то побачиш, що справдилися мої слова.

-44-

Час мені пояснити мою сутність – устаньмо.

Те, що відоме, я відкидаю,
Я пориваю всіх чоловіків і жінок у Невідомість.
Годинник показує хвилини, але де годинник для вічності?
Ми давно вже вичерпали трильйони зим і літ,
А ще трильйони попереду, і ще, і ще трильйони.
Ті, що досі нараджувались, дали нам багатство і розмаїття,
І ті, що народяться згодом, принесуть нам багатство і розмаїття.

Я нікого не називаю ні більшим, ні меншим,
Той, хто посідає свій час і місце, – рівний той з усіма.

Брате, сестро, люди заздрили вам і вас хотіли убити?
Шкода вас, але ніхто не заздрить мені й не хоче вбити мене,

Усі навколо добрі були до мене, і мені нема на що нарікати
(Що я маю спільного з наріканням?).

Я – вершина вивершених справ, і я вміщаю все те, що буде.

Мої ноги ступили на щонайвищу сходинку,
На кожній сходинці – оберемки епох, і ще більші оберемки між сходинками,
Я пройшов усі сходинки, що внизу, та йду дедалі вище й вище.

Вище й вище я підіймаюсь, і примари маліють у мене за спиною,
Ген унизу я бачу первісне величезне Ніщо, я знаю, що був там,

Я чекав, невидимий, вічно і спав у летаргічній імлі,
Я чекав на свій час, і мені не зашкодив чад вуглецевий.

Довго був я затиснутий там – довго-предовго.

Незмірні приготування робились для мене,
Віддані й лагідні руки спрямовували мене.

Цикли перевозили мою колиску з берега на та берег і все веслували,
мов човнярі завзяті.

Щоб дати місце мені, зірки поступались, ідучи по колах своїх,
Вони посилали своє проміння, щоб мене у вмістилищі наглядати моєму.
Доки я з матері не вийшов, мене скеровували покоління,
Мій зародок у віках не барився, ніщо не могло його приспати.

Для нього космічні туманності згустилися у запліднену сферу,
Повільно утворювались нашарування довгі, щоб стати йому опертям,
Величезні рослини давали йому поживу,
Чудовиська-ящери переносили його в пащі, обережно клали, де треба.

Сили усі світові працювали невтомно, щоб вивершити мене, й звеселити,
І ось я стою на цьому місці, а в мені – моя здорова душа.

-52-

Пролітаючи, яструб плямистий докоряє мені за лінощі та балакучість.
Я теж аніскілечки не приборканий, і мене тлумачити неможливо,
Я варварським криком кричу над дахами світу.

Останній подих дня затримався заради мене,
Він жбурляє подобу мою слідом за іншими – справжню,
Мов будь-яка тінь, що падає на дику пущу,
Він умовляє мене стати парою і смерканням.

Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю, яке тікає,
Плоть виходить із мене, і я жену її, мереживо рване.

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,
Як я вам буду знову потрібний, шукайте мені під підошвами своїх черевиків.

Навряд чи втямите ви, хто я і що я хочу сказати,
Та принаймні я стану вам добрим здоров’ям,
Я очищу й зміцню вашу кров.

Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії,
Не заставши в однім місці, шукайте мене деінде,
Десь-то я зупинився і чекаю на вас.

Автор: child © | Дата публикации: 2007-08-11 | Просмотров: 45057 | Комментарии (4)
Эту страницу читали:
child, sgtram, А_Заика, Гостей [13099]  

Откуда приходят читатели?
Общее впечатление:
  • 0
 
Идея, сюжет, глубина:
  • 0
 
Реализация замысла:
  • 0
 
Язык и грамотность:
  • 0
 
Всего оценило: 0 пользователей
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.


#1 автор: halva (2008 02 18 13 01)

 

Ухти і я перший це диво коментую!
Мабуть вам треба було все це не єдиною збіркою постити, а кожен вірш окремо. (бо я поки наприклад тільки половину осилив, зараз зроблю копі-паст в Ворд і потім прочитаю) Просто коли все підряд, то доводиться перескакувати з однієї теми на іншу і це трохи збиває з пантелику. А коли вірш окремо, то це створює можливість для клмфортного читання, обдумати і тд.
Це ви вже видавали? бо таке враження наче збірка.
Тепер вже по змісту. Некласичні вірші і цим підкупають. Цікаві образи. Те що зараз назвивають медитативністю і потоком свідомості.
Особливо прикольно читати ваші вірші під музику американських індіанців.
Блін, і це в 6

#2 автор: child (2008 02 19 16 56)

 

Вибачте, ви трохи не так зрозуміли. Це не моя збірка. Це збірка відомого уже письменника Волта Уітмена, і я це десь зазначала, та щось таки не бачу де... потрібно буде переглянути...
А розмістила я тут цю збірку тому, що дуже вже вона мені подобається. Мушу сказати, найщиріша поезія, яку я коли-небудь читала. Це таки диво!!!

#3 автор: halva (2008 02 19 17 58)

 

Нещодавно один молодий англійський поет, якому набридло поневірятися по видавництвах трохи переробив ромак Бронте і розіслав по редакціях. Його критикували за різне, але не за плагіат tongue
Тільки треба було також вказувати автора перекладу. Бо переклад теж праця і титанічна, особливо віршів.

#4 автор: child (2008 02 20 18 45)

 

Вказала б, але не пам'ятаю - передруковувала з підручника з зарубіжної літератури, для себе, тому про перекладача якось забула. шкода, бо перекладати таки було, мабуть, важко, особливо такий неординарний стиль... smile

Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии. Вам необходимо зарегистрироваться.

 

alt topavtor.info@yandex.ru