( із Юліана Тувіма )

Я цілував Твої вуста, я цілував їх у темряві,
в чорному оксамиті любовної ночі...
Я цілував Твої вуста і відчував губами червоний колір їх...
У білих, гарячих Твоїх обіймах я закривав очі.
Закриті очі бачуть нескінченність, величезну, величезну далечінь...
Хвилини ставали мелодією, в ритмі якої танцював пурпур
і чорний колір, немов дві шовкові шалі, виючись, гаснуче...
танцювали далеко, в нескінченності закритих очей...
А потім була морозна ніч, світло-голуба тиха ніч зимова.
Я йшов - легко сп’янілий, неначе одурманений
блакитним ароматичним лікером, привченим
діамантовою краплею зваби, молочної місячної світлості,
яка крапнула до стрункого келішка, переливаючись всіма кольорами і жевріючи фантастично...
І заздалегідь йдучи в такому одурманенні,
я відкривав очі і знову бачив далекий гаснучий танець...
Я був так неземно- щасливий, що відчував -
я стаю чимось безтілесним і пливу як світло...
Відчуття це було таким дійсним, і пробуджуючись з нього
було враження, що я спіткнувся об тінь гілки,
що звішується із-за огорожі саду...
А зараз я засну - з усміхненим щастям на втомлених губах,
скажу тільки солодке ім"я Твоє.
На добраніч.