Я хочу бути як Жанна Д’Арк…
Красивою й жіночною…Вірною й лагідною…А потім – враз сміливою і мужньою! Підняти мій народ з колін, повести за собою тисячі у бій!.. Мільйони…Безмежжя гарячих сердець…Вселити віру й довести на власному прикладі…Заступитися за короля, не дати йому впасти в очах тих, хто сподівається на нього…За нашого Короля…Ні! За Батьківщину!.. Коли все знаходиться у безвиході…Чи тільки так здається…Вірити! Дуже бажати – і змінити світ своїми думками…Сповнити своїм диханням…своїм світлом…своїм духом…А що народу до моїх внутрішніх переживань? Хіба цікаво, що мене терзає і рве на шматки, шкребе кігтями і лишає криваві сліди?! Хто пам’ятає мене колишню? Як я виглядала, жила і відчувала до цього?! Хто пам’ятає? Хто?!! Та ніхто! Раніше я – Ніхто! Всі бачать і знають мене тільки тепер і тут, і лише такою! Ось Я! Така непереможна ,далека і реальна…звеличена й звичайна…палка і горда…
У бій! До перемоги! Зараз чи ніколи! Най вітер цілує мої вуста, пестить обличчя, ніжно грає моїм волоссям…Так! Я його зреклася…швидко і рішуче!!! Раз -і назавжди!.. Зреклася, бо то – моє минуле…дитяче…юне…наївне і просте…спокійне й безтурботне…То – мої болі, страхи, жахи і переживання…То – моя слабкість…Довге, густе і надзвичайно м’яке волосся…Матуся любила його розчісувати ввечері й заплітати у косу… розкішна вона була…була…Шкода!.. Ні! Мені не шкода зрікатися минулого! Бо те животіння – не для мене! Я – пристрасть і божевілля…Я…Я…нестримна, запальна і завзята…
Бризки крові…Жорстокість…Дзвін мечей…Тупіт коней і їх гаряче дихання…тріск списів…уламки життів…Крики…Стони…Прокляття…За ідею! За державу! За віру! За волю! Я все здолаю і переживу!.. Я не для себе…Для людей!.. Чому ж зі мною так жорстоко?.. Такий цей світ вже є…Ніщо не нове під нашим місяцем блідим…Все знову йде по колу…Нам не звільнитися…Нічого не змінити!.. Та я намагалася!.. Досі цього прагну…Забуття…Ось чого я прагну тепер… Ні! Я Жила! ЖИЛА!!! Так, це було воно – справжнє Життя…сповнене всього…сповна і вдосталь…Все було так, як я хотіла…
Не померла в бою…не загинула…Довела почате до кінця…Ні – до завершення…мабуть, фіналу…Але зі мною повелись нікчемно! Чому ж?- Смерть як у героя!.. На очах у відданих мені людей!.. Я бачила їх сльози… бліді обличчя… тремтячі вуста шепотіли молитви…малеча злякано, співчутливо і захоплено дивилася на Мене!.. Хтось знепритомнів…Хтось кинувся на захист, на порятунок…Пізно, невдало, безглуздо, приречено… Хтось теж хотів подати руку…Як мало просто хотіти…Де та іскра, яку я вам дарувала? Ідея, якою вас напувала? Де завзяття, що кинула вам під ноги? Стоптали?.. Де мужні лицарі, з частинкою мене?.. Де?!! ... Ні !Не потрібно мне рятувати!
…Красива смерть…Я таку собі і замовляла…Я навіть не здригнулась, не злякалась…Здавалось натовпу боліло дужче ніж мені!.. Так, ніби це я дивлюся на їх страту…А насправді так і було…То гинула не я - ви! Ви!!! Отямтеся! Розплющіть очі! Це ви помираєте в мене на очах!!! Серце стрепенулося, стислося і зойкнуло криком птаха скаліченого…
Жодного докору у вашому погляді…Ані ненависті…Нічого…Печаль та зажура…Захоплення і прощання…Навіть у моїх палачів! Їх погляд мене не нищив і не руйнував…Холодом зігрівав…Це ж означає, що й вони мене підтримують…Вони за мене!.. Просто не йдуть проти влади…Вони нещасні – вони раби…Просто виконують наказ…Ех ! Люди! Думаєте, що сильні?! Та у цьому ваша слабкість! Ви нікчемні і ниці створіння! Шкода вас… Що ж …Прощавайте…Прощавайте всі! Прощай, світе!.. Стоп! А чому «прощавай»?- До зустрічі!!! Я ще повернуся! Обов’язково! Я лишуся у серцях і душах…Повернуся у дощах і сонячному промінні…Я кинула зерно – воно проросте! Я воскресну… відроджуся…повернуся! Я – нездоланна! Я – безсмертна!
Трісь-трісь-трісь… Запахло деревцем…От би зараз пробігтися лісовими стежками…Вдихнути повні на груди чистого, свіжого, вільного та незайманого повітря… Я любила блукати лісом з батьком…Я стала схожа на тебе, тату… Не гірша! Не зрадила твоїм очікуванням…Не підвела тебе…Ти завжди зі мною…
Вони думають мені страшно? Мені пече? - Ні! Полум’я – це моя пристрасть, моя душа, моє життя, моє єство…Я з ним злилася воєдино…Нарешті! Танок язичків вогню забирає мене, мою свідомість… Танець… Я люблю танцювати…слухати свою внутрішню мелодію, своє тіло, серце …і піддаватися тільки цьому…Зачаровано виконувати свої ж вказівки і бажання…Це так природно… У танці я – богиня… я – жінка… А тепер я - Матір…Я все зробила на цім світі…Я породила волю до життя у цих зневірених тінях…Так, ви - тіні! Тіні себе і світу! Бездумні… немічні… кволі… безпорадні…
Голова йде обертом…Так гарно танцювати…Так гарно помирати…Швидко… Красиво…Незабутньо…Це була моя мрія…

Я хочу бути як Жанна Д’Арк…