Влучно підмічено: Мобільний телефон – унікальний засіб, який здатен будь-яку мелодію перетворити у ненависну! :( - Подумала я, вимикаючи будильник. 6 ранку. Знову ці нульові пари! Прокидатися ні світ, ні зоря щопонеділка, коли всі нормальні люди ще бачать кольорові сни під ковдрами-просто несправедливо!!! Ех…хоч-не-хоч, а підійматися треба…
За десять сьома. Виходжу з під’їзду. От, халепа! Дощ! Та якби сильний або легесенький - ато ж ні риба ні м’ясо! розкриваю парасольку і ховаю свій сум від неба… чи то воно ховається від мого суму?.. Хлюп-хлюп…хлюп-хлюп…Калюжки такі, що ні об’їхати, ні тим паче ні обійти! Ех, вплав, то вплав…Допливаю до трамвайної зупиночки…Подобається вона мені-яскраві графіті та націоналістичні заклики!.. Під’їжджає мій друг з ріжками, які живляться електричним натхненням…О! Пощастило – вільне місце! Та ще й усамітнене, біля віконця! Хоч якась втіха…Сумна посмішка торкнулася мого обличчя…Д-д-д-д..Холодно…Скручуюсь калачиком і ховаю носик у дублянку…Погляд у темінь…Думки…Мої метушливі не дають заснути…Ніколи не сплю у транспорті…Там, за склом-інша реальність…Дощ цілує землю тисячами краплинок…Де-не-де спалахують вогники у міських коробках, де люди, мов мурахи…Меланхолійне дріботіння небесної водички підспівує дикому бажанню заснути…
«Наступна зупинка…кінцева» Ось і доїхали! Їхати довго, а приїжджати швидко…
«Шановні пасажири, не лишайте будь-ласка свої речі» Еге ж ! Комусь треба моя філософія! А що як лишити, не тягати зайвий вантаж, а на зворотньому шляху заберу? Та ні, подобається мені філософія – заберу книгу з собою…
Хлюп-хлюп…Де моє весло?...Чвяк - чвяк…Гм…пальчики виміряли температуру калюжної водиченьки-прохолодна…але як на середину зими - тепла доволі…Тільки не вистачає захворіти перед святами!
Раптом якийсь дивний промінь перетнув мій шлях…Відкіля він? Підіймаю погляд вгору, до ліхтаря-охоронця міського затишку…Сніг! СНІГ!!! Це вже не дощ, а сніг!!! Ніжно-ніжно пада нам під ноги і тане від наших гарячих подихів і сердець…Сніг!!! Густий і лапатий!!! Пірнає з неба у наше життя…А навкруги темно і прохолодно…А сніжок кружляю у світлі ліхтаря…Краса яка! Складаю парасолю і кружляю з ним в такт…Щастя! Ось воно!.. Добре, що в такий час на вулицях безлюдна самотність…
Дочекалася! –мені все рівно до думки оточуючих – я посміхаюся до неба і дякую за біле несподіване чудо! А воно ніби манна небесна…Падає на вії, на волосся, торкається гарячих щік і вуста ловлять холод…От би в сніжки пограти…бігти як у дитинстві по бабусиному городу, провалюючись у сніг, гублячи шапки і рукавиці, гратися з песиками, їсти сніг, ковзати чобітками по тонкому льоду….Сніговика б зліпити , чи створити снігову квартиру…Гарно, дитиною бути…Помчати з гори на санчатах….Перевернутися біля самого озера-поруч від небезпеки, але це ж так весело!!! Прокласти б зараз лижний слід аж до лісу!.. А ще я хотіла покататися на ковзанах…. Відкриваю очі…Доведеться трохи почекати…Але перший сніг – це вже початок, а отже, буде й продовження…І це чудово!
Спускаюся у підземний перехід-мов у підземне царство Аїда…Ранками тут зовсім не так, як серед дня-метушливий потік замкнених гримас…Зранку тут особливо…Напівсонні продавці сьорбають каву і її аромат заповзає у всі закутки, а весь шлях устелений квітами: троянди, ромашки, соняхи, гербери…рожеві, білі, вогняні…І на весь перехід тільки твоє цок-цок-цок…Луна підхоплює стукіт каблучків…Ховає їх між букетиків…
Цей квітковий шлях виводить мене знову до казки…Будівля цирку виглядає гордодо…Самотньо височить над темно-синім небом…Велично…
…Ледве дочекалася поки пари закінчаться - і гайда надвір! Хіба ж можна думати про навчання і сидіти в приміщенні, коли засніжені дахи і дерева манять тебе через вікна?!!
Вдень казка трохи змінилася…трохи розтала…Довго-довго гуляю парком, поки ноги зовсім не стають холодними…Чи як там їм? Я вже їх не відчуваю…Та й тяжко дивитися на казку, яка зникає у тебе на очах…Їду додому…
Тане? В мене не розтане! Беру хутенько пензлика і малюю зимові візерунки на склі…Всю казку, всі відчуття, всю радість…
Сніг! Дякую тобі за надію, яку подарував мені! За мрію та казку! За святковий настрій! За свіжість життя! За несподіванку! За впевненість, що все буде гаразд! Що попереду світле і чисте майбутнє! Дякую…

P.S. Тільки зібралася відпочити (бо поки доїхала-хвороба підповзла і почала висмоктувати з мене всі сили), як сестра гукає:
- Мала! Бігом сюди! СНІГ!!!
- Де? (І чого я таке спитала?)) )
- Як де?!! - Он надворі!
І ми довго стояли біля вікна, сміючись, мов діти, раділи першому снігу, який падав, але вже не танув, на засніжені авто, що повзли крізь снігову хурделицю…Перший сніг…Казковий…Ніжний…Незайманий…Кружляв і спускався до нас на підвіконня…Давай поговоримо про чудо…Про Новий Рік…