Зрання зібрався я на науку рідний мій коханий ВУЗ. Цілу ніч вчився, а тут ще й пара нульова. Спати хочеться!!! Ледь на ногах стою. Пакую свої знання до сумки(все що за ніч в голову не зайшло). Ух, і важка ж ця наука! Тут ще й матуся тицяє до рук мішок зі сміттям. Каже: ”Синку, викинеш по дорозі!” Дик, та хіба після такого лементу забудеш...
На вулиці ще темно, ледь ноги пересуваю, спати хочеться! Зараз впаду, точно впаду, он в ту калюжу… Ні, не впав, смітник завадив. Я в той бідончик мало сам не залетів. Шась у нього, що мав у руці, і погріб собі далі. Заліз до машрутівки, і дивлюся, щось люду навколо мене мало, ніхто не притуляється, і це в таку годину. Зручно. Водій разом з якоюсь бабкою лемент підняв страшний. Навіть гроші за проїзд повернув. Все просив вийти, та хіба з напівпорожньої машрутівки студент вилізе? Та НІКОЛИ! Та нехай сі вдавлять. Вчепився я за якусь трубу, що стирчала з даху. Бабка мене пхала, пхала...
Я Й собі гадаю, може сліпа та стара, і думає, що тут тиснява у бусі? Бідолашна стара пройти не може, та поступлюся я . І посунувся. Бабка з такої радості, що шлях вільний, сама з маршрутівки вискочила! І це на повній швидкості! І коли на цьому громадському транспорті ті двері повідремонтовують? Треба сусіду-юристу сказати, нехай на них у суд подасть від імені Поважної Старої Пані. Шофер, не зважаючи на всю поважність, шо репетувала десь на тротуарі, тільки пробурмотів: „От не платять, так я ше і вгадувати маю, де вони вийти схочуть...”
От і добрався я до рідного навчального закладу. Виліз. А люди що виходили за мною чомусь якось із полегшенням зітхнули: „Ох”. Захожу я у двері, а тут до мене підскакує охоронець і каже: „а тобі сюди не можна!”. ” Чому ж це не можна, я ж тут вчуся”, - кажу я і тицяю йому в пику свій студентський. Охоронець впадає у ступор, після чого я розумію, що це на довго... Обходжу його, так, щоб продовжити свій шлях через терня до науки. Але халепа: спіткнувшись об ногу незграби-охоронця, я падаю...
Мій варунек, повний знань, вилітає із руки і розлітається по підлозі, відходами тих самих знань. Це виявився мішок зі сміттям...”А де ж тоді мої знання? У сміттєбаку напевно” – констатував я факт. Але це був початок моїх здивувань...
Набігло зразу багато хлопців в уніформі „Беркута”. На напис „Обережно ОМОН” була недбало наліплена пластиліном нашивка „ОХОРОНА”. „Зараз хтось відгребе”, - майнула в голові моїй думка, - „ та ще з універу випруть, от халепа”.
Після плідної розмови з головою охоронців на тему „Проблеми забруднення навколишнього середовища органічними відходами студентського харчування”, мене доправили до найближчого райвідділу міліції. Там зі мною провели бесіду на тему „Що треба обережно поводитися і де не потрібно ходити, щоб не попасти в лапи кримінальному елементові”. Після даної співбесіди мені було велено з‘явитися до замісника декана з виховної роботи. Туди, моя різнокольорова фізія і відправилася.
Ступивши повторно на поріг ВУЗу я боязливо озирався та помічав недобрі погляди охорони... Тим часом моя скромна особа встигла вже стати місцевою знаменитістю. Всі неформальчіки та нефордєвочкі „здоровались” зі мною, брали автографи та фотографувалися на згадку... „Дик, дійсно буде що згадати, припер сміття на плечі так ще й розсипав по універу. Точно такого бовдура випруть!” – гадав собі я.
Опісля плідної бесіди у замдекана стосовно порушення пропускного режиму до університету, мене викликали до проректора з виховної роботи. По дорозі до нього мене вже чекав пікет:
Натовп студентів з табличками в руках різного змісту верещали „Руки геть від Держиморди” (Держиморда - це моя „фамілія”). Натовп витанцьовував навколо купи сміття, себто символу підтримки мене. Мене ж взяли на руки, підняли над натовпом і всі заверещали:
„Не віддамо тебе, Миколо, в пазурі ворожі ми ніколи”.
„No pasaran,” – відповів я, і помахав кулаком.
З другом із міжнародних відносин ми зліпили маніфест, від імені Студентського Супротиву (так ми назвалися) до проректора, ректора, та всіх кого згадали незлим тихим словом. Відправили мене до проректора.
Між мною і згаданою особою відбулися плідні дебати на тему: „Та не пішов би ти, муд*к, до дідька лисого, з нашого вузу із своїм маніфестом”. І шальки терезів схилялися не в мій бік. Раптом до проректора влізла секретутка і повідомила, що за дверима стоять журналісти 10-и каналів, і вимагають якогось Пана Держиморду на прес-конференцію, а на дворі пікет вже переріс у мітинг. Бідолашного проректора відправили після таких звісток в лікарню з інхфарктом...
to be continued...