Там – море. Тихе й тепле. Його не видно й майже не чутно. Але воно там – із тихого „хлюп-хлюп” – як заколисаний крильцями комарів зелений ставок. Це море. У двох кроках від мого сліпого нічного погляду, воно – ніби знущається над самим значенням слова „море” – „хлюп”… Воно якось хитро мовчить… завмирає і чекає на мої слова…
- Чого тобі?
- Хлюп-хлюп
- Невже… насправді, я не хотіла йти сьогодні до тебе…
- Хлюююп…
- Лише от хотіла спитати - тобі приємно бути зараз таким тихим?
- Хлюп…
- Але ж ти – море… море?
- Хлюп
- От зараз, коли я тебе не бачу, мені здається, що ти зовсім і не море…
- Хлюп-хлюп
- Чесно
- Хлюп-хлюп
- Ну, добре… а риба в тобі є?
- Хлюп… хлюп… хлюп
- Ха-ха…А в мені?
- Хлюп
- Хм… і багато?
- Хлюп-хлюп
- І вона мені не заважає… це ж, певно, дуже важко? Я ж не море…
- Хлюп…хлюп…хлюп…
- Ні, це не правда.
- Хлюп
- Ні!
- Хлюп
- Ні
- Хлюп
- Ну, що „хлюп”?! Хлюп! Це ти хлюп! А я…
- Хлюп…
- Невже?
- Хлюп-хлюп
- Ні…
- Хлюп
- Ні…
- Хлюп
- Хлюп…?
- Хлюп…
- Хм…Хлюп…
- Хлюп
- Хлюп…
- Хлюп
- Хлюп

Я ніколи не сумнівалася у своєму особливому дарі переконувати…